Читати книгу - "Відлуння любові: чоловіки"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
(маленький етюд на тему сьогодення)
— Чуєш, хлоп, ти мєстний?
— Ну, так.
— О! Це мені й тре’. Десь тут поблизостi церква Київського патріархату має буть. Ти нє у курсі?
Надмірно розмальована, причепурена тіточка вичікувально дивиться на мене, нервово перекладаючи з руки у руку розкішний букет кал.
— Миколи Притиска є за три квартали.
— Во-во, Нiколи! А то я ткнулася туди-сюди, а там греко-католики, а ондо тамтечки, оказується, кацапська, — тіточка з полегшенням зітхає i тицьнувши пальцем кудись за спину, додає: — Оно тама. Тьху, чорт! А я ж так спiшу, так спiшу…
— А там що, весілля?
— Еге ж, свадьба, — охоче підтверджує тіточка.
— Ну, то пішли, проведу вас.
Я згортаю поліетиленовий пакет, ховаю до кишені та вислуховуючи компліменти тіточки, яка цокотить підборами трохи позаду, звертаю ліворуч, намагаючись не злякати зграйку горобчиків, котрі весело цвiрiнькають у пилюці i клюють розсипане кимсь пшоно. Проте цокотіння пiдборiв лякає їх, i пурхнувши, пташки рятуються на декілька метрів.
— Е-е-е, хлоп, а ми туди йдемо? — раптом непокоїться тіточка. — Я тiльки-но одтудова, а кацапської церкви менi не тре’…
Ми саме проходимо повз монастир. Тут вишикувалися у ряд чотири бабусі, які дрібно трусяться i б’ють чолом в асфальт. Перед кожною — іконка i консервна бляшанка. «Людоньки добрiї, подайте на хліб…»
— Туди, туди. Ви не дійшли до Миколи Притиска півквартали, — посміхаюсь я.
— А-а-а, ну, тодi добре, — полегшено зітхає тіточка, старанно кидаючи золотаві гривеники у бляшанки жебрачок, i прохає: — А ти не міг би йти мєдлєннiше? Я не вспiваю.
На прохання супутниці вповільняю ходу. Це дає можливість оцінити букет. Кали. Чом на весілля нареченим дарують похоронні квіти? Як символ похорону дiвочостi, чи що?! Це дійсно квіти скорботи: завітайте до будь-якого похоронного бюро та огляньте жалобні вінки. Декілька з них обов’язково будуть з калами.
Та ще й тільки вчора… Нi, позавчора я зупинився у переході на площі Льва Толстого біля квіткарок. Господи, який шикарний у них товар! Метровi чорнi троянди! Я б залюбки подарував бодай одну таку своїй Наталцi, та — гроші, гроші, де ж вас узяти безробітному?! I немовби навмисно поруч з’являється поважна пана, аби вибрати букет «подрузі на срібний ювілей».
— Вiзьмiть троянди, дамочка. Вiзьмiть! — хором переконували її квіткарки, та пані вперто заперечувала:
— Вони ж чорнi! Не можна. Краще б декілька кал…
— Ну і що з того, що чорнi? — не витримавши, я втрутився у розмову, хоча зазвичай ніколи не роблю цього. Але напередодні особливого для мене i моєї Наталочки дня!..
— Чорнi — то для небiжчикiв, молодий чоловіче, — повчально вiдповiла пані, навіть не глянувши на мене.
— Був такий собі Олександр Блок. Ви, бодай, колись чули про такого поета? — питаю цілком серйозно.
— Авжеж, — я нарешті удостоївся надмiнного погляду.
— Як ви вважаєте, поети знаються на коханні?
— Мабуть, так.
— Тож пригадайте, який подарунок він зробив прекрасній незнайомці:
Я послал тебе чёрную розу В золотистом как небо аи…— І що з того?!
— Невже поет здатен подарувати об’єкту пристрасті похоронну квітку в шампанському? Може, навпаки?…
I от сьогодні знов — похоронні кали нареченій. Людина — iстота цiкава. Принаймні, нездатна запам’ятати будь-яку елементарщину, це точно.
— А ми скоро? — хвилюється мiж тим тіточка.
— Вже прийшли.
Вивертаємо з-за рогу, і ось вона — церква Миколи Притиска!
— От спасибi тобi, хлоп…
Моя тіточка вітається, дарує нареченій траурні кали та тицяє нареченому конвертик з грішми.
Я ж завмираю на місці, здивований. Бо що ж це, що?!
Замість тривіальної ляльки до радіатора чорного «БМВ» прикручено розіпнутого Ісуса Христа, оповитого рожевими та блакитними стрічками. Тереновий вінець на чолі Господа та традиційна пов’язка на стегнах пофарбовані золотим, тіло темне — немовби засмагле. Здається, що це не Ісус страждає на хресті за гріхи людства, а красень Шварценеггер засмагає на середземноморському пляжі.
Наречений діловито «смолить» цигарку, а наречена поруч із ним… Вона… Вона ж!..
Так, сумна дівчина у білому вбранні вражає найбільше. Подібні речі помічаєш завжди, бо якщо жінка просто огрядна, її черево ніколи не буває настільки непропорційним по відношенню до всього тiла…
— Слухайте, вона що, вагітна? — пошепки питаю у червонопикого чолов’яги, який крутиться біля мене. Той миттю хапає мене за комір, тягне убік та дихаючи перегаром у лице, сичить:
— Ти шо, дурний?! Про се поштi нiхто не знає, не кричи на усю вулицю…
— Я не кричу, — запевняю, дружньо плескаючи червонопикого по плечу. — Я ж тихо…
— Лучче зовсiм замовч, — сичить вiн. — Ти з Галею прийшов? Ну то й заткнiся.
— Все, мовчу. А як же батюшка їх повінчає? — питаю, не зважаючи на обіцянку «заткнутися».
— А батя шо, нє тойво? — всміхається чолов’яга. — Дати йому на лапу, то повінчає, як мiлєнький. К тому же, Бог усім нужен, даже якщо зляглася з отим хмирьом.
Далі стежу за нареченою мовчки. Бліда як смерть, в очах — безвихідь. Що ж це таке?!
— Мамо, дайте маленький, — несподівано просить вона. До неї одразу пiдбiгає метушлива жіночка з невеличким гранчаком, яким торговки на базарі зазвичай міряють
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Відлуння любові: чоловіки», після закриття браузера.