Читати книгу - "Відлуння любові: чоловіки"

м. Борислав Львівської області

Чернігівець Андрій Савченко одружувався сім разів, Антоніна Савченко — п’ять. Нещодавно вони знову побралися — між собою, втретє… Ось така неймовірна арифметика. Тепер обоє запевняють, що буквально створені одне для одного і у них — все попереду. Ще б пак! Щасливим молодятам не виповнилося ще й тридцяти. Тоня більше не лупцює Андрія, а її чоловік, настрибавшись у гречку, нарешті переконався, що саме його дружина — ідеальна коханка!

У дев’ятому «Б» класі поруч із відмінницею, красунею Тонею посадили дивного хлопчину. Андрій абсолютно не звертав увагу на її вроду, не смикав за коси і навіть не списував у неї контрольні. Натомість зосереджено гриз кінчик олівця і годинами малював якихось фантастичних істот. Його родина нещодавно переїхала до Чернігова, але в новій школі хлопчик поводився так, ніби навчався тут уже сто років.

— Він не прагнув комусь сподобатися, ігнорував місцевих «авторитетів» — у нас, як і скрізь, вчилися такі акселерати-«качки», перед якими тремтів увесь клас, — розповідає Тоня. — Звісно, це було не за правилами. Проте, коли йому спробували дати прочуханки, він наступного дня приніс до школи кастет і мовчки розбив одному з кривдників голову… Більше його не чіпали. Хоч дівчатка на перерві шушукались: от, мовляв, який загадковий пацан — симпатичний і водночас відлюдькуватий… Не знаю, що на мене раптом найшло, та я заявила: «Ось побачите, за кілька тижнів я зумію його приручити!»

— Теж мені дресирувальниця, — посміхається Андрій. — Вона, вирішивши, що найкоротший шлях до серця чоловіка — через шлунок, почала з дому тягати мені апельсини. Потім пропонувала цукерки, жувальні гумки… Ну, я й поцікавився: «Ти хочеш зі мною зустрічатися?»

— Уявляєте, він це промовив на увесь клас, я тоді від сорому таких раків пекла — не знала, куди подітись! Розсердилася: «Чудовисько, як ти тільки міг це подумати! Ти мене дратуєш, відколи з’явився в нашому класі! Я тебе ненавиджу!!!» Так ми вперше посварилися і довго не розмовляли. Та, малюючи своїх чортиків, він, ніби між іншим, якось сказав: «Ти мені теж подобаєшся…» Це було промовлено дуже тихо, але я почула…

— Я просто прагну говорити те, що думаю. Навіщо все ускладнювати?

— Бо ти своєю відвертістю всіх шокуєш. Людям від цього некомфортно. Їм така твоя щирість непотрібна. Треба бути толерантним…

— Толерантним чи лицемірним?

— О, здається, ми зараз знову засперечаємося…

Вони сварились мільйон разів — щоразу через дрібниці. Сварилися навіть у ліжку, коли вперше покохались (Тоня часто приходила до Андрія готувати уроки за відсутності його батьків)… А потім дівчина відчула себе зле, як могла, приховувала свій стан, доки одного разу не з’ясувалося — вона вагітна.

— Розумієте, нам було по 16 років. Це ж скандал на всю школу! — зітхає Тоня. — Мої тато й мама наполягали: потрібно робити аборт, вже й акушерку підшукали… Я була дурна, страшенно налякана й пригнічена, тому погодилась.

— А я виявився розумним і просто поцупив її з лікарні! Тоня мешкала у моїх батьків, доки народився хлопчик, — пригадує Андрій. — До своїх вона переїхала тільки тоді, коли ми з нею трішки побили глек…

— Нічого собі трішки! Я Андрійка щосили відлупцювала кімнатним капцем, бо він так закомизився — хотів, аби нашу дитину ми обов’язково назвали Мстиславом. Що це за ім’я таке?

— Нормальне ім’я, давнє, слов’янське — на честь князя Мстислава. За його правління Чернігівщина була однією з найбільших і наймогутніших держав Європи. Я Мстиславом захоплююся!

— Ти, упертюх, в першу чергу повинен захоплюватися мною. А то, через якогось Мстислава, втратив мене на цілий рік!

— Чому це я тебе втратив? Ми ж одружилися…

— Нас одружила моя рідня, щоб у Миколки був тато. Але мешкали ми окремо! Доки не розлучилися офіційно…

За кілька днів після тієї прикрої події Андрій перестрів колишню дружину з малям, мовчки взяв коляску й рушив до себе додому. Тоня слухняно пішла за ним, а увечері зателефонувала мамі і приголомшила новиною: «Ми помирилися!»

— Рік прожили нормально… — продовжує розповідати Антоніна.

— Нічого собі нормально, — не погоджується Андрій. — Ти мене «пиляла» щодня: то шкарпетки не там поклав, то надто швидко заснув…

— Покажи мені сучасну жінку, яка не «пиляє» свого чоловіка! Ви, індики самовпевнені, тільки думаєте, що живете при патріархаті… Я — не феміністка, але оте, як ти кажеш, «пиляння» — це цілком нормальний процес. Мені треба виговоритися! Я не можу тримати все в собі! Розумієш, ми, жінки, так влаштовані…

— А я напрацювався, нанервувався на роботі, мені треба прийти і відпочити, натомість на мене «наїжджають» через якість шкарпетки. Господи, яка різниця, де вони лежать?!

Цього разу розлучення було бурхливим — Савченки потрощили всі меблі та перебили посуд. Антоніна затято лупцювала Андрія його ж таки паском, він захищався її халатом. Але, коли дружина влучила бляхою в обличчя, чоловік по-справжньому розлютився і… пожбурив у вікно члена сім’ї — телевізор. На лемент позбігалися налякані сусіди, одразу ж викликали правоохоронців.

— Якби не міліція, все б завершилося добре, а так ми просто не встигли помиритися, — зітхає Андрій.

— Так, ще б трохи, і ми кинулися б одне одному в обійми, — погоджується Тоня. — І кохалися б до ранку. Ми, коли миримося, у нас таке неймовірне, неземне кохання! Ну, не пощастило…

— А потім вийшло непорозуміння: сусідка підвернула ногу, я їй лише допоміг до оселі дійти, та про нас почали пліткувати. А що таке Чернігів? Велике село! Тоня дізналася і вирішила мені помститися, завела роман із дідуганом!