Читати книгу - "Дженні"

на борту. Усі займалися чи роботою, чи особистими справами, які цікавили їх найбільше, тож ні в кого не було ні часу, ні бажання милуватися чи вдаватися в ніжності з двома котами. Містер Карлюк іноді несміливо гладив Пітера по голові, коли сидів за столом, але в усьому іншому вони були залишені самі на себе.

Котам не обов’язково було їсти свою здобич, бо двічі на день вранці й увечері Мелі, ямайський кок, виставляв їм тарілку смачної страви — кашу з молоком чи подрібнену солонину з овочами. Вони захищали його комори від мишей та щурів, і він був вдячний за це, тож поводився з ними шанобливо, як зі справжніми членами команди, які виконували свою роботу. Вранці, зайшовши, щоб розвести на камбузі вогонь, він гукав до Пітера на сходи:

— Як ся маєш, Сньожку! Кіко зловив за ніч?

Потім спускався униз і дивився там, як Пітер акуратно складав своє нічне надбання мишей біля підніжжя трапа.

Мелі сміявся і гукав:

— Го-го! Сньожку, ти файно попроцьовав. Я прегощу тя і твою ґаздоньку сньоданком. Будош смажоний бокон?

Пітер та Дженні чергували лише вночі, бо вдень гризуни не виходили, особливо після того, як серед них швидко поширилися чутки, що на борту є два коти. Тож вони спали зазвичай зранку після сніданку й зустрічалися пізніше вдень або в одному зі складів посеред корабля, або, коли погода була гожа й сонячна, а море спокійне, на палубі, де могли подихати свіжим, бадьорим, просякнутим сіллю повітрям. Тим часом «Графиня Трійок», випускаючи чорний дим і сажу з труби, повзла так близько до смарагдово-зелених пасовищ та темних скель англійського узбережжя, що вони могли розгледіти фіолетовий серпанок над величезними галявинами синіх дзвіночків, а далі на південь — скелі, всіяні жовтим первоцвітом.

Однак вони не покинули навчання та практику, і в погану погоду, коли дув вітер чи «Графиня» плуталася в тумані, прямували до другого складу, де Дженні поновила свою тяжку працю й намагалася навчити Пітера всьому, що має знати успішний самостійний кіт.

Розділ дванадцятий
Коти за бортом!

Використовуючи гладенькі стінки великого пакунка як тренувальний майданчик, Пітер опановував подвійний стрибок чи, точніше, подвійний підйом, і після довгих годин тренувань під наставництвом Дженні він раптом навчився це робити. Однієї миті він зісковзував донизу й падав, намагаючись видряпатися на перпендикулярну поверхню, а наступної, за допомогою блискавичного руху задніми ногами, що підтримали з боків тіло і дали йому додатковий поштовх, все вдалося, і після цього він назавжди навчився це робити.

Дженні була дуже ним задоволена, бо, як вона пояснювала, цей трюк з видряпуванням на ідеально рівну поверхню без тріщин та нерівностей, де ніде зачепитися хоч пальцем, був властивий для котів, але його неможливо повністю пояснити, показати чи цьому навчити. Єдине, що вона могла порадити йому: «Уяви, що ти дряпаєшся нагору, Пітере. Просто знай, що здатен на це, і ти зможеш».

Ну, того разу «Графиня» трохи крутнулася на хвилях, і це допомогло Пітерові, додавши йому певності. А наступного разу він був такий переконаний, що здатен це зробити, що йому справді вдалося.

Дженні виявляла чудеса терплячості, навчаючи Пітера контролювати своє тіло в повітрі, бо вона стверджувала, що це одне з найважливіших умінь для кота. З її допомогою він навчився викручуватися у стрибкові так, щоб, уже відірвавшись від землі, змінювати напрям руху, майже, як у польоті. Пітерові подобалося це відчуття сили й свободи, яке переповнювало його, коли він перевертався на льоту, як акробат чи стрибун у воду з висоти, тому цей трюк він виконував найчастіше. Йому також довелося вчитися падати з будь-якої висоти і викручуватися у падінні так, щоб завжди приземлятися на лапи. Невдовзі з допомогою Дженні він так натренувався, що став справжнім майстром і стрибав із висоти не більше ярда від землі і все-таки блискавично перевертався й нечутно ставав лапами на палубу.

Однак не весь їхній вільний час було присвячено важкій праці та навчанню. Були й години відпочинку, коли Пітер та Дженні лежали пліч-о-пліч на кришці люка судна, і Пітер розпитував Дженні про все на світі, наприклад, чому вона завжди воліє залізти на висоту й звідти дивитися вниз. Вона розповіла про інстинкти, які збереглися з часів сивої давнини: мільйони років тому коти, безперечно, були такої форми й розміру й мали вчитися боронитися, щоб вижити. Щоб уникнути небезпек, які чигали на них на землі від створінь, що повзали, підкрадалися і топтали, коти обирали місце для життя у високих кам’яних печерах або на гілках дерев, де могли дивитися вниз і бачити все, що до них наближається.

Саме тому, пояснила Дженні, коти полюбляють відпочивати в коробках чи шухлядах, бо вони повністю оточені з усіх боків високими стінами, немов у глибокій печері, і тоді почуваються безпечно, розпружено й можуть спокійно спати.

Чи ж Пітер запитував таке: «Дженні, чому, коли ти задоволена, щаслива й розслаблена, ти так дивно висовуєш і ховаєш кігтики? Якщо згадати наш дім, маю на увазі часи, коли ми жили на складі, я помітив, що ти рухаєш лапками вгору-вниз, немов застеляєш ліжко. Я ніколи не роблю цього, хоч і муркочу, коли почуваюся щасливим.»

Коли Пітер запитав це, Дженні боком лежала на кришці люка. Вона підвела голову й дуже лагідно поглянула на нього, перед тим, як відповісти.

— Я знаю, Пітере. І це ще один доказ того, що, всупереч своїм образу й подобі, ти насправді людина і, можливо, залишишся нею назавжди. Але, напевно, я можу це тобі пояснити. Пітере, скажи мені щось приємне.

Пітер сказав те єдине, що спало йому на гадку:

— О Дженні, як мені хотілося б повністю бути котом, бо тоді я міг би бути більше схожим на тебе…

Радісна усмішка осяяла мордочку киці. Її горло завібрувало від муркотіння, а білі лапки повільно почати рухатися: кігтики то втягувалися, то витягувалися, немов вона місила тісто.

— Бачиш? — сказала вона Пітерові. — Це пов’язано з відчуттям щастя. Такі рухи повертають