Читати книгу - "Дженні"

манекена у вкрите полотном тіло, доки Пітер і Дженні, коли, траплялося, також були не на чергуванні у той самий час, сиділи трохи на віддалі і спостерігали за ним. Їхні очі стежили за блискучим гостряком, а голови поверталися з боку в бік в такт рухів містера Стрейчена, майже як у глядачів тенісного матчу.

Одного разу на початку подорожі, коли містер Стрейчен пішов в агресивну атаку, він, мабуть, якось пропустив віддачу манекена, і лезо Старого Сурліса обернулося таким чином, що розпанахало йому руку від зап’ястка до ліктя, завдавши тяжкої рани. Увесь екіпаж «Графині» негайно покинув усе, чим хто займався тієї миті, і збігся дивитися. Прибіг і сам капітан Сурліс, у якого була аптечка першої допомоги, і він же наклав шов із шести стібків на руку містера Стрейчена. Капітан Сурліс робив це, як здавалося Пітерові, з помітною зловтіхою. Насправді Пітерові та Дженні було ясно, що капітан майже задоволений тим, що сталося, бо, підшиваючи рану, він поводився так, немов особисто розпанахав руку містеру Стрейчену і бурмотів, що сподівається, це стане тому уроком.

Однак для помічника це була ще одна чудова байка, бо він, напевно, став єдиним фехтувальником у світі, якого поборов і серйозно поранив манекен, ба навіть більше, доказ цього випадку залишиться на його руці до смерті.

Але Пітеровим улюбленцем серед усієї команди був другий помічник, тендітний містер Карлюк, чимось схожий на ображеного горностая. У вільний час він писав історії про Дикий Захід, ковбоїв та індіанців для дешевих журналів, щоб підвищити свій дохід і чекав того дня, коли зможе покинути море і весь час присвятити літературі. Він бачив індіанців хіба що на малюнках і ніколи не бував західніше від островів Сіллі,[9] але багато читав про ковбоїв та їхні пригоди і до того, як перенести все на папір, між чергуваннями на самоті розігрував драми у своїй каюті.

Містер Карлюк любив котів, тож Пітер мав можливість проводити багато приємних і захопливих годин на столі, де містер Карлюк писав свої оповідання. Це було, як він пізніше розповідав Дженні, майже так само захопливо, як сходити в кіно. Бо маленький другий помічник частенько клав ручку, драматично підводився, плескав обома руками в боки, немов діставав пару кінських пістолетів зі шкіряних кобур, а тоді виставляв вказівні пальці з великими пальцями, як пускові гачки пари шестизарядних револьверів і говорив грізним голосом: «Не руш, Малий Люку, кепський ти конокраде, я буду не я, якщо не насаджаю тобі наскрізних дірок своїми сорокап’ятикалібровими!». Потім він швидко повертався за стіл і писав саме те, що сказав, і це здавалося Пітерові дивовижним. Або він брав кухонний ніж і робив такі рухи руками, наче знімав скальп із уявного червоношкірого, і навіть імітував звук, коли кавалерія скакала на допомогу, ляскаючи руками об ноги: чап-чап, чап-чап.

Оскільки вотчиною Дженні був бак, де ночами на радість членів команди кішка створювала переполох поміж велетенських тамтешніх щурів, вона була краще знайома з норовом його жителів і збирала для Пітера оповідки про деяких диваків у тій частині корабля.

Вона розповіла йому, що там жив матрос, який колись був відлюдником і прожив у печері десять років, доки одного разу вирішив спробувати щось інше. Другий працював на пристрої для хімічної завивки в салоні краси в Единбурзі, але одного разу машина зламалася і він спалив волосся клієнта до такого стану, що воно повипадало, а його самого звільнили.

За допомогою практики та асоціацій Дженні знову стала краще розуміти людську мову. Її найкраща історія була про боцмана Анґуса і про те, що він робив у вільний час, коли був не на чергуванні і не зайнятий іншими обов’язками.

Пітер бачив Анґуса, кремезного, вусатого, як горянин, чоловіка з руками, схожими на дубове гілля, мозолистими долонями з червоними кістлявими суглобами й великими та товстими, немов кров’яні ковбаски, пальцями. Коли Пітер зауважив, що не може навіть уявити, яке в нього хобі, Дженні повідомила йому: «Вишивання». Анґус вишивав гарні квіти кольоровими нитками на лляній тканині, напнутій на дерев’яний обруч. Вишивка була справді витончена, бо Дженні провела цілий ранок, спостерігаючи за ним, і квіти здавалися такими реалістичними, що їх хотілося понюхати.

Один новачок на борту виявився настільки дурний, що почав насміхатися з Анґуса і глузувати з його захоплення, доки боцман одним ударом не викинув його безтямного на палубу. Після цього вже ніхто не насмілювався кепкувати з захоплення боцмана. Коли після кількох відер води хлопець очуняв, матроси розповіли йому, що лише йолоп насміхатиметься з Анґуса, навіть не через небезпеку отримати по пиці. Але хай йому буде відомо, коли «Графиня Ґрінок» прибуває в Ґлазґо, Анґус відносить вишивку до одного магазину й отримує за неї цілих три фунти й десять пенсів.

Примітно, що, незважаючи на строкату суміш таких різних людей, зацікавлень та хобі, члени екіпажу «Графині Ґрінок», хіба окрім капітана та першого помічника, добре ладнали між собою і якось навіть виконували свою роботу, доправляючи судно вздовж берега від порту до порту, не завдаючи «Графині» пошкоджень, не врізаючись у сушу і навіть не надто часто гублячись у морі. Дженні казала, що з усіх команд на кораблях, якими вона подорожувала чи які коли-небудь бачила, це було найбільш криворуке й невміле збіговисько моряків.

Та воно й не дивно, адже майже всі на борту від капітана до останнього матроса мали якісь дивацтва чи зацікавлення, тому ні в кого не було ні часу, ні бажання утримувати «Графиню» в чистоті й порядку. Але оскільки сам капітан Сурліс, здається, не надто переймався тим, що його корабель виглядає достоту як свинарник, більше нікого це також не хвилювало, тож вони жили щасливо й у злагоді серед цього розгардіяшу.

Дженні це здавалося неприємним, але Пітер, частково залишившись не надто охайним хлопчиком, вважав за щастя бути в такому місці, яке не можеш забруднити, бо тут уже брудно, його діймала лише потреба постійно тримати себе в чистоті, бо Дженні засмучувалася, якщо він не мився.

Але, окрім цього, якщо у Дженні ще були деякі скарги, Пітера все повністю влаштовувало. Дженні, як з’ясувалось, мала рацію щодо розпорядку