Читати книгу - "Рожеві сиропи"

Тригоренко ще раз перечитав свої оповідання, і вони йому сподобались. Так що ж не йде?

Ще за місяць Вероніка знову принесла товстий журнал, але вже інший. У ньому містилося розлоге інтерв'ю Треплівського, в якому той повідомляв читачів про те, що друкуватися у своєму журналі — свинство, а тому він радий представити свої оповідання саме в цьому журналі, а не у своєму. Нижче містилася добірка оповідань Тригоренка.

— Це що? — не зрозумів Олексій Борисович. — Надрукували? Невже?

— Невже, — зітхнула Вероніка. — На авторство глянь. Оповідання були підписані прізвищем Треплівського.

— Але ж що це? Це ж я. Моє ж це.

— Як ти мені впікся, — вилаялась Вероніка, зібрала книжки, мапи, гончарний круг і виїхала з квартири Тригоренка.

— До мами? — розгублено запитав Олексій Борисович з балкона.

— До Діми.

— Якого Діми? А я?

— А ти — ти мені упікся, Льошо!

Тригоренко задумався. Ні-ні, не в тому сенсі, що задумався на хвилину чи три. Він задумався надовго. На дні, тижні, можливо, навіть місяці — вже точно не скажеш. Він лежав на дивані і думав про своє життя. Так багато думав, як ніколи до цього часу. Олексій Борисович силкувався згадати, на якій же стадії свого існування він прорахувався. Це точно сталося не вчора і не позавчора, навіть не рік тому, прорахунок відбувся десь глибоко, у період дитинства, куди він зазирає не часто, а якщо і зазирає, то спогади виринають переважно поверхові та чисті, як-от, наприклад, сімейні свята чи шкільні походи до планетарію. Тепер же він чітко бачив, що окрім свят та планетаріїв існував паралельний світ, до якого він, юний Тригоренко, був непричетний, проте сам світ пильно спостерігав за ним, втручався у життя й корегував якісь внутрішні поведінкові механізми. Олексій Борисович з прикрістю усвідомив, що повернутися у дитинство чи хоча б у ранню юність неможливо, неможливо і з висоти сьогодення змінити бодай щось — маховик працює на повну потужність, на закладеному у дитинстві фундаменті вже давно зведено житловий будинок, і зносити цей будинок — означало б виселяти усіх мешканців, які варяться у своєму світі зі своїми побутовими забобонами, сім'ями, родинними святами та новими шпалерами в сині цяточки. Хоча щось вирішувати все-таки необхідно. Сил на правду не було — судові позови, тяганина з документами та свідками, піди доведи, що авторство належить тобі, та й як доведеш, хіба сам себе на посміх виставиш. А ще треба повертати Вероніку. Вона у Діми. Хто такий Діма — невідомо. Чи давно вони знайомі, можливо, вже триста років, і той Діма, можливо, знає про нього, Олексія Борисовича, все те, чого знати права не має. Та і як він вертатиме Вероніку? Здрастуй, Діма, верни мені мою дружину? Той лише розсміється в обличчя Олексію Борисовичу, скаже щось неприємне, образливе, наприклад про геморой, який мучить Тригоренка вже не перший рік, або про той випадок у ліжку, за який йому перед дружиною досі соромно…

Тим часом Треплівський друкував у різних журналах оповідання Олексія Борисовича, а у невеличкому видавництві навіть вийшла тоненька збірка. І теж під іменем Костянтина Треплівського.

А Тригоренко так і лежав на дивані. Лежав і думав, думав, думав, а годинник перестрибував стрілочками з цифри на цифру — ранок-вечір, ранок-вечір, ніч-день, ніч-день.

Одного разу, сидячи на кухні, Олексій Борисович побачив, як по стінці повзе тарган. Великий такий, певно вагітний сотнею тарганят, які потім неодмінно розповзуться по кухні, розносячи заразу, бактерії та хвороби. Тригоренко скривився, зняв з ноги гумову тапку та хряснув нею по таргану. Коричнева кашиця розмазалася по білому кахлю, а у животі Тригоренка залоскотало приємне відчуття виконаного обов'язку перед суспільством та перед самим собою.

— Так просто, — хмикнув Олексій Борисович і в ту саму мить зрозумів, що люди часом схожі на тарганів і когось з них шльопнути отакою тапкою або симпатичною бежевою сандалією зовсім не соромно.

— Головне — влучити та стерти всі сліди, — розважливо мовив Тригоренко, взяв ганчірку й витер тарганячу розмазню з плитки.

Але для початку Тригоренко бажав уладнати проблему мирним шляхом. Він зателефонував до редакції і попросив до телефону Треплівського. Назвався Юрієм А., відомим письменником. Такому Костик точно відповість.

— Юрчику! — почув солодкуватий голос Тригоренко. — Якими вітрами? Читав твої солдафонські оповідання. Може, і наш журнал чимось пригостиш?

— Я хотів поговорити. Це Олексій, — перебив Тригоренко Костика. — Мені треба поговорити з тобою. Я читав журнали, там мої оповідання, твоє інтерв'ю, ти видав книжку — мою книжку! Треба поговорити. Давай розберемося.

— Хто це?

— Це Олексій.

— Олексій… Олексій… — Треплівський вдавано згадував знайомого з іменем Олексій. — Який Олексій?

— Не викаблучуйся, Костю. Ти знаєш, хто я. Ти злодій, розумієш ти це? Ти вкрав мою творчість. Спочатку обісрав її, а потім надрукував під своїм іменем.

— Друже, я не розумію, про що ти. і взагалі, чому ти не в школі? Іди вчителюй, навчай любити і плекати і не лізь у велику політику. Це не для тебе, сердитий мій. А ревуар.

— Як а ревуар? Зачекай, Костю, це нечесно. Не а ревуар, давай поговоримо!

Але Треплівський, смачно розреготавшись, кинув слухавку.

Цілий місяць Олексій Борисович скуповував різноманітні журнали, у яких містилися згадування про Треплівського. по всій квартирі були розвішані інтерв’ю, вирізки з газет, фотографії. Кожного дня Тригоренко чекав під редакцією самого Треплівського, слідкував за ним, ховаючись за деревами та кіосками, фотографував людей, з якими зустрічався Костянтин Гаврилович, фотографував будинки та кафе, у яких Треплівський трапезував, автомобілі, у яких він їздив, начитував у диктофон інформацію, яка, на думку Тригоренка, була важливою та могла б допомогти у його темній справі. За місяць Олексій Борисович вивчив усі маршрути, якими пересувався Треплівський, коло спілкування свого ворога та його звички. інформації вистачило б на багатотомне досьє. Нічого протиправного чи компрометуючого у вчинках, справах та зацікавленнях Треплівського Олексій Борисович не знайшов і тим самим ще дужче роз’ятрив свою ненависть, а намір ліквідувати головного винуватця всіх своїх бід став твердішим за алмаз.

День та час страти були вибрані. тринадцятого червня о двадцять другій годині тридцять хвилин. Це була субота. Щосуботи Треплівський ходив до басейну. Зі спорткомплексу ЦСКА він виходив рівно о двадцять другій, далі проходив вузенькою вуличкою до ринку, завертав у підворіття й дворами прямував до свого спального масиву. біля цукрового заводу, як раз на межі між індустріальним кварталом та шеренгою висоток, біля смітників і мав померти Костянтин Гаврилович.

За тиждень до страти Тригоренко кілька разів на день телефонував секретарці Костика, називався