Читати книгу - "Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 1"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— За те. За них, за себе. Шкода, що не вбив.
— Як ти називаєшся?
Хлопець випростався, ніби виріс.
— Я Гербурт. Януш Гербурт із Добромиля.
Хмельницький повів довгим поглядом по цілій постаті хлопця, потім оглянувся взад.
— Іванцю! — кликнув на свого джуру, Брюховецького. Заведи хлопця до мене, нагодуй, умий і одягни. І кривди не дай зробити.
А до хлопця:
— Підеш до мене. В ясир тебе не віддам.
— Піду в ясир, як усі — вперто відповів хлопець.
Гетьман глянув на Брюховецького.
— Роби, як я сказав. — Потім перевів погляд на дно балки. На долині гамір слабшав, затихав. Ущухали останні постріли. Громади полонених проходили далі. І враз десь близько перед гетьманом зірвався грімкий оклик:
— Слава! Слава! Славааа!
Хмельницький бистро підвів голову.
— А що там знову?
Ганжа щось відповів, але гетьман не вчув, за новими голосними вигуками.
— Славааа!
Рух зробився між козацтвом. Серед збитого гурту повстала вільна дорога і під голосні вигуки появився на ній Нечай із Кривоносом та іншими старшинами.
Нечай під’їхав до гетьмана. Спинив коня, радісним рухом із розіскреними очима схопив шапку з голови та кинув її під ноги гетьманського коня.
— З перемогою, пане гетьмане! І ви, товариство!
Окликам, здавалося, не було кінця. Кожний знав, хто такий Нечай. Кожний знав, скільки він причинився до сьогоднішньої перемоги.
Гетьман звернувся до Нечая:
— Цю перемогу дав нам Господь за твоєю справою, Нечаю.
Радість, як вино, вдарила в обличчя Нечая. Став у стременах, підніс руку вгору та кликнув із вогнем в очах:
— Нехай живе наш гетьман, пан Хмельницький! Нехай веде нас від перемоги до перемоги! З ним жити, для нього вмирати!
— Слава! Слава!
А бранці йшли та йшли. Тисячі і тисячі їх було, але ніхто їх тепер і не лічив. Гнали їх обдертих у татарський кіш, бо така була умова.
Привели й пільного коронного гетьмана, пана Калиновського, другого в цій нещасній команді, скривавленого, пораненого, заболоченого, обдертого. Хитався на ногах, язиком змочував спечені уста. Два гусари, також обдерті, вели його під руки.
Хмельницький відправив його до карети Потоцького.
Перемога була така велика, така блискуча, що перевищала всі найкращі сподівання. Адже перед цим військом, що його тепер гнали в татарський кіш, дрижала ще вчора вся Україна!
Над Корсунем западало сонце. Одначе бойовище все ще не вспокоїлося. Гамір, що втихав уже на долині, ожив ізнову. Лунали знову голосні крики, зойки, гомін, сварки, вистріли з пістолів.
То козаки й татари починали спір за добич.
Далекий спогад
— Де полковник?
— Спить.
— Тут?
Нечай, що вже пробудився, схопився з постелі, коли почув знайомий голос.
— Дрозде!
— Я, полковнику.
В кімнату ввійшов Дрозд.
Очі Нечая заясніли радістю.
— Ти старий, тут? Уже розшукав мене! Я про тебе доволі натурбувався.
— І я про тебе, полковнику. Як почув, що тебе піймали, хотів вирушити на вируку, але гетьман Хмельницький не дав.
Нечай засміявся.
— То ти вже й до батька дістався?
— Я ж там у нього й був. Але коли ти повернувся, не хочу вже.
— Що ти там робив?
— Що робив? Бився. А Жовті Води, а Корсунь! Стільки люда, два гетьмани, тисяч двадцять шляхти в неволі, як не більше. Ага!
Нечай глядів на нього, сміючись. Він радий був, що Дрозд, із яким зжився здавна, який уважав за свій обов’язок дбати про нього, повернувся.
— Войовничий ти став, Дрозде. Правда, видно, що війна родить вояків.
— На те війна, полковнику. Але я маю й новину.
— Добру?
— Почуєш. Ти знаєш Діденка?
— Знаю. Так що?
— Отож, може знаєш, він має побратима серед татар. Якогось старшого мурзу, відай.
...?
— Отже, цей мурза завів його в татарський кіш. На тому великому оболонні поруч своєго коша вони зігнали всіх полонених ляхів. І знаєш, кого там Діденко зустрів?
— Кажи.
— Олешича.
Нечай зірвався на рівні ноги.
— Олешича. Пана Олешича із Загір’я?
— Молодшого. Сина.
Нечай повів рукою по волоссі. Далекий спогад прилинув, ніби перший подув весни. Перед очима Нечая виринув образ старого дворища.
Просторий, тихий дім. Кам’яні сходи до нього. Старезні липи. Довкола великий огород. Пасіка, сад, липовий мед, сосновий ліс аж до самої брами. Піскові дороги, запах живиці, мала, лінива річка на леваді. Давні роки, щасливі хвилини. Тихі люди й тиха сторона. Сріблистий сміх Христі... Боже святий, коли це було? Роки проминули вже. Ще перед походом до Франції. Що з ними? Що з Христею? Вона вже десь виросла, велика. Тоді ще пустунка була, підліток. Може вже й заміж вийшла? — подумав — і чомусь стало йому прикро на саму думку про це.
— Дрозде! — Нечай хвилинку продумував. — Де Діденко?
— Він десь у винницькім полку.
— Богуна? Гаразд. Давай, з’їмо щось і поїдемо. Або ні. Їдьмо вже.
Богуна не застали на квартирі. Дрозд пішов по Діденка, а Нечай ждав на них у квартирі Богуна. З Богуном в’язало його довге побратимство, побратимство зброї, що так часто в’яже людей більше, як родинні зв’язки. Багато походів вони відбули разом. Крім того саме завдяки йому, Богунові, він пізнав родину Олешичів і заприязнився з нею. Богун доводився родичем Олешичеві і з ним заїхав був раз Нечай до Загір’я. Потім відвідував не раз цей старий гостинний дім. Заїжджав туди, як до близької рідні. Воєнні походи, пригоди, далекі країни, здавалося, затерли пам'ять про Загір’я та його мешканців. Але тепер одна вістка, що молодий Олешич у татарському полоні, відновило в Нечая спогад, що завжди був йому дорогий.
— Христя! Боже святий, та ж вона вже десь доросла дівчина.
Нечай чув її голос, її сміх.
Дрозд привів Діденка, що, видно, був недалеко Богунової квартири. Діденко, був це старий козарлюга, з довгим сивим вусом, бундючно закрученим аж за вуха, з великим вірлиним носом і гордим поглядом старого запоріжця.
Він теж приятелював із Нечаєм і раз був із ним у домі Олешичів. Нечай довго не бачив Діденка, тому щиро зрадів тепер, побачивши. У старого козака аж сльози стали в очах.
— Роки ми не бачилися, Даниле. Але що тобі роки, коли ти ще молодий. Гей! Гей! Що то за радість була
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 1», після закриття браузера.