Читати книгу - "Керрі"

Нарешті, ми знаємо, що на Випускному виникла третя стресова ситуація, що спричинила жахливі події, про які ми мусимо повести мову далі. І починати треба з…

(я не нервую я зовсім не нервую)

Трохи раніше Томмі був приніс її букетик, і тепер вона сама пришпилювала його до плеча сукні. Звісно, поруч не було мами, котра б зробила це за неї й пересвідчилася, що він сидить на своєму місці. Мама замкнулася в капличці й просиділа там останні дві години, промовляючи істеричні молитви. Її голос наростав і опадав у страхітливому неоднорідному ритмі.

(шкода мамо але мені не шкода)

Упоравшись і вдовольнившись результатом, вона опустила руки й тихо постояла якусь хвильку, заплющивши очі. В оселі не було жодного дзеркала в повен зріст

(марнота марнота все марнота)

але їй здавалося, що все добре. Так мало бути. Вона… Вона знову розплющила очі. Годинник із зозулею, придбаний за купони на знижку, показував сім десять.

(він має прийти за двадцять хвилин)

А чи прийде?

Може, все це просто багатошаровий жарт, фінальний удар, останній штрих: щоб вона до глупої ночі лишилася сидіти вдома у своїй випускній оксамитовій сукні з її принцесиною талією, джульєттиними рукавами й простою прямою спідницею — і з чайними трояндами, приколотими до лівого плеча.

А з іншої кімнати піднімалося:

— …на святій землі! Ми знаємо, що ти закличеш Око, Яке Стежить, страхітливе Око з трьох часток, і звук чорних труб. Ми всім серцем каємося…

Керрі вважала, що навряд чи хто зміг би зрозуміти, якої нелюдської хоробрості їй коштувало примиритися з такою можливістю й лишитись уразливою перед страхітливими альтернативами, які міг явити сьогоднішній вечір. Сценарій, у якому Томмі просто не прийшов би по неї, був далеко не найгіршим. По правді, вона потайки прагнула цього й думала, що було б найкраще, якби…

(ні припини)

Звісно, залишитися з мамою було б легше. Безпечніше. Вона знала, що Вони думали про маму. Ну, може, мама й була фанатичкою, скаженою дивачкою, але її хоч можна було передбачити. У цьому будинку все можна було передбачити. Удома на неї ніколи не чигали дівчата, що сміялися, верещали й кидалися різними предметами.

То й що, якби він не прийшов, якби вона відступила й здалася? Школа через місяць закінчиться. Що тоді? Приховане, підпільне існування в цьому будинку, на маминому утриманні, перегляд вікторин і серіалів, що цілими днями йшли по телевізору в домі місіс Ґаррісон, коли вона запрошувала Керрі в гості (місіс Ґаррісон було вісімдесят шість), походи до центру по солодку шипучку до «Фруктів Келлі» після вечері, коли там нема ні душі, набір ваги, втрата надії, втрата самої здатності мислити?

Ні. Боже мій милий, ні, будь ласка.

(будь ласка нехай кінець буде щасливим)

— …захисти нас від роздвоєного копита, що чигає в провулках та на стоянках придорожень, о Спасителю…

Сьома двадцять п’ять.

Від неспокою вона, не задумуючись, почала піднімати думкою різні предмети і класти їх на місце, як знервована жінка, що чекає на когось у ресторані, могла б складати й розгортати свою серветку. Керрі була здатна утримувати в повітрі по п’ять-шість предметів за раз, не відчуваючи жодних ознак утоми чи головного болю. Вона чекала, що її сила відрине, але той паводок і не думав спадати. Днями дорогою зі школи вона прокотила припарковану машину

(будь ласка боже хоч би це не було жартом)

двадцять футів по Мейн-стріт, зовсім не напружившись. Нероби перед ратушею глипали на це так, що ледь очі не повипадали, і вона, звісно, глипала разом з ними, але потай усміхалася.

Зозуля вискочила з годинника й подала голос. Сьома тридцять.

Керрі трошки побоювалася того страхітливого навантаження, яке, здавалось, лягало на серце, легені й внутрішній регулятор температури, коли вона використовувала свою силу. Вона підозрювала, що від тієї напруги її серце може буквально розірватися. Це наче переміститися в чуже тіло і змусити людину бігати й бігати без кінця — за наслідки платитиме не твоє тіло, а чиєсь. Вона почала усвідомлювати, що її здібності, певно, не дуже відрізняються від здібностей індійських факірів, котрі прогулюються по гарячому вугіллі, заганяють голки в тіло або, не моргнувши оком, закопують себе в землю на шість тижнів. Контроль розуму над матерією в будь-якій формі катастрофічно виснажує тілесні ресурси.

Сьома тридцять дві.

(він не прийде)

(не думай про це не дивись на воду бо не закипить він прийде)

(ні не прийде він десь регоче з тебе зі своїми друзями й вони скоро проїдуть повз будинок на своїх галасливих машинах і реготатимуть і кричатимуть і гигикатимуть)

Зневірившись, вона почала піднімати й опускати швацьку машинку, переносячи її в повітрі на щоразу більшу відстань.

— …і захисти нас від бунтівних дочок, надихнутих свавіллям Лихого…

— Замовкни! — раптом крикнула Керрі.

На мить запала перелякана тиша, а тоді те ритмічне лепетання почалося знову.

Сьома тридцять три.

Не прийде.

(тоді я рознесу будинок)

Думка про це прийшла до неї природно й легко. Спочатку швацька машинка проб’є стіну вітальні. Диван вилетить з вікна. Столи, стільці, книжки, брошури — усе здійметься в повітря. Висмикнуться труби водогону, і з них, наче з видертих із тіла артерій, битимуть фонтани. Якщо це буде в її силі, то навіть дах злетить у нічне небо, а ґонт розлітатиметься з нього навсібіч, як зграя переляканих голубів…

Вікна залило сліпучим світлом фар.

Інші машини проминали будинок, і щоразу її серце трохи підскакувало, але ця їхала набагато повільніше.

(о)

Вона побігла до вікна, нездатна себе стримати, і то був він, Томмі, він саме виходив з машини, і навіть у світлі вуличних ліхтарів було видно, який він гарний, який живий і майже… хрусткий. Від цього дивного слова вона ледь не захихотіла.

Мама урвала молитву.

Керрі схопила легеньку шовковисту накидку зі спинки стільця та обгорнула нею оголені плечі. Вона прикусила губу й торкнулася волосся, ладна продати душу за дзеркало. У коридорі хрипко пролунав дзвінок.

Вона примусила себе почекати другого дзвінка, намагаючись опанувати сіпання в руках. Тоді повільно пішла в коридор, шурхотячи шовковистою сукнею.

Керрі відчинила двері, а за ними стояв він — білий смокінг і темні штани ледь не засліпили її.

Вони дивились одне на одного, і ніхто не озвався ані словом.

Вона відчувала, що її серце розіб’ється, варто йому видати бодай один