Читати книгу - "Керрі"

Несучи відерця до багажника, він провів одну невиразну символічну аналогію. Свиняча кров. Оце розумно. Кріста права. Дуже розумно. Так усе прояснилося й зв’язалося докупи.

Свиняча кров для свині.

Він примостив цинковані відерця в товчену кригу, накрив їх і з розмаху гупнув кришкою ящика.

— Їдемо, — сказав він.

Біллі сів за кермо й знявся з ручника. П’ятеро хлопців стали ззаду й напружили м’язи. Машина зробила нечутне коло й випхалася повз сарай на горбок навпроти будинку Генті.

Коли машина почала котитися сама, вони підтюпали до дверей і позаскакували всередину, сопучи й хекаючи.

Машина набрала досить швидкості, щоб навіть трохи перехилитися набік, коли Біллі вивернув з довгої під’їзної дороги на Генті-роуд. Біля підніжжя пагорба він поставив третю передачу й різко прибрав ногу зі зчеплення. Двигун сіпнувся й забурчав, оживаючи.

Свиняча кров для свині. Так, це добре, ще й як. Дуже добре. Він усміхнувся, і Лу Ґарсона раптом пройняло страхом. Він не пам’ятав, чи колись бачив, як Біллі Нолан усміхається. Про таке навіть чуток не розказували.

— А на чий похорон подався старий Генті? — спитав Стів.

— На материн, — сказав Біллі.

— Материн? — вражено перепитав Джекі Телбот. — Господи Боже, ото вона мала буть стара.

Висклявий регіт Кенні сипався з машини у тремку і п’янку передлітню темряву.

Частина друга. Випускний

Вона вперше одягла сукню вранці 27 травня у своїй кімнаті. Купила до неї особливий бюстгальтер, який давав її грудям гідну підтримку (хоч вони її не дуже й потребували), але не закривав їхніх верхніх половинок. Одягнувши його, пережила чудне й неясне почуття, що було частково соромом, а частково — схвильованою зухвалістю.

Сама сукня майже сягала підлоги. Спідницю вона мала вільну, але приталену, а матерія була вишукана й незвична для шкіри, звиклої тільки до бавовни та вовни.

Загальне враження нібито було правильним — або принаймні мало стати таким із новими туфлями. Вона вступила в них, поправила виріз і пішла до вікна. Вона могла роздивитися тільки дратівливо неповну подобу свого вигляду, але все нібито було добре. Можливо, пізніше вона могла б… Двері позаду неї розкрилися, легесенько клацнувши ручкою, і Керрі розвернулася до матері.

Та була вдягнена на роботу — в білому светрі та з чорним блокнотом в одній руці. У другій вона тримала Біблію татка Ральфа.

Вони дивились одна на одну.

Керрі майже несвідомо випростала спину, доки не стала геть рівно посеред клаптика підлоги, освітленого весняним промінням, яке падало крізь вікно.

— Червона, — пробурмотіла мама. — Можна було здогадатися, що вона буде червона.

Керрі нічого не сказала.

— Мені видно твої грішніторби. Їх буде видно всім. Вони дивитимуться на твоє тіло. У Книзі сказано…

— Це мої груди, мамо. Вони є в усіх жінок.

— Скинь цю сукню, — сказала мама.

— Ні.

— Скинь її, Керрі. Ми підемо й спалимо її разом, а тоді молитимемось за прощення. Ми спокутуємо. — У її очах заблищала дивна, неприкаяна ревність, що находила на неї під час подій, які вона вважала випробуваннями своєї віри. — Я лишуся вдома, а ти не підеш до школи. Будемо молитися. Будемо просити подати нам Знак. Станемо на коліна й молитимемо про Благодатний Вогонь.

— Ні, мамо.

Мати піднесла руку й ущипнула себе за обличчя. На ньому лишився червоний слід. Вона почекала реакції Керрі, не дочекалася, скрутила з пальців правої долоні пазурі й рвонула ними свою щоку. На ній дрібно виступила кров. Мама заскиглила й похитнулася на п’ятах. Її очі екзальтовано засвітилися.

— Годі себе кривдити, мамо. Це мене теж не зупинить.

Мама закричала. Вона склала праву долоню в кулак і вдарила себе в зуби. Знову кров. Вона вмочила в неї пальці, замислено на неї подивилася та обмазала нею палітурку Біблії.

— Омита кров’ю Ягняти, — прошепотіла вона. — Багато разів. Багато разів ми з ним…

— Вийди, мамо.

Та блиснула на Керрі очима. На її обличчі задубів страхітливий вираз праведного гніву.

— Бог не може бути осміяний, — прошепотіла вона. — Знай, що гріх твій знайде тебе. Спали її, Керрі! Відкинь сатанинську червінь і спали її! Спали! Спали!

Двері самі по собі махом розкрилися.

— Іди собі, мамо.

Мама посміхнулася. Скривавлені губи зробили посмішку гротескною й недоброю.

— Як Єзавель упала з вікна вежі, так хай буде і з тобою, — сказала вона. — І прийшли собаки й злизали кров її. Так сказано в Біблії! Так…

Її ноги посунулися підлогою, ніби дерев’яні дошки перетворилися на лід. Мама перелякано глянула вниз.

— Припини! — закричала вона.

Уже опинившись у коридорі, вона вхопилася за ручку на дверях і якусь мить за неї трималась, а тоді її пальці зірвалися, хоча за руку нібито ніхто не смикав.

— Мамо, я тебе люблю, — рівно сказала Керрі. — Вибач.

Вона візуалізувала собі, як двері зачиняються, і ті так і зробили, ніби на них вітерець повіяв. Обережно, щоб не зашкодити матері, Керрі забрала уявні руки, якими вона її виштовхала.

За секунду Марґарет загупала у двері. Керрі тримала їх зачиненими, її губи тремтіли.

— Тебе осудять! — шаленіла Марґарет Вайт. — Я вмиваю руки! Я намагалася!

— Пілат казав те саме, — сказала Керрі.

Мати пішла. За хвилину Керрі побачила, як вона віддаляється стежкою й переходить дорогу, прямуючи на роботу.

— Мамо, — тихо сказала Керрі й притулилася лобом до скла.

Із «Вибуху з тіні» (стор. 129):

Перш ніж перейти до детальнішого аналізу самого Випускного, буде корисно підсумувати те, що ми знаємо про особистість Керрі Вайт.

Ми знаємо, що Керрі була жертвою релігійної манії своєї матері. Знаємо, що вона володіла латентним даром телекінезу. Знаємо, що цей так званий «дикий дар» — спадкова ознака, зумовлена геном, рідкісним і зазвичай рецесивним. Ми підозрюємо, що здатність до телекінезу за природою може бути пов’язана з роботою якихось залоз. Ми знаємо, що Керрі принаймні один раз продемонструвала свої здібності в дитинстві, коли відчула на собі крайній ступінь провини й стресу. Ми знаємо, що другий випадок крайнього ступеня провини й стресу стався через інцидент зі знущаннями в душовій. Висувалася гіпотеза (а саме Вільямом Тронбері й Джулією Ґівенс із Берклі) про те, що відродження здатності до телекінезу було спричинене