Читати книгу - "Три хрестики Аліє"

легенду, вигадати слова – для неї стало звичним прикидатися кимось іншим, але щойно перед Аліє розчинилися двері, вона завмерла, мов зачарована. Денне світло, що потрапляло у в’язницю з високого ґратованого вікна, освітило знайомий профіль: злегка гачкуватий ніс, вольове підборіддя, широкі плечі… Перед Аліє сидів її брат – син намісника турецького султана й бея Кафи Махмуд-ага.

Він не дивився у її бік, а щось писав по-турецьки довгою соломинкою на запиленій підлозі.

Прийшовши до тями й злякавшись сторонніх очей і вух, які могли за ними спостерігати, Аліє на крок наблизилася до брата, силкуючись прочитати напис, і безшумно поставила на підлогу корзину.

– Твій обід, Махмуде-ага, – майже одними губами сказала вона, але татарин почув.

Він стрімко підняв голову, його очі округлилися. Аліє навіть здалося, що в них майнула радість. Нібито перед нею постав не мужній молодий воїн, а її наляканий семирічний братик, що хотів пригорнутися до сестри. Та мана зійшла – Махмуд майже одразу опустив очі долі й знову взявся за свій напис. Погляд його тепер був холодним, навіть льодяним.

– Пишеш вірші? – співчутливо запитала Аліє татарською, нарешті розібравши напис з-за його плеча. Вона не знала, що казати. Менш за все їй хотілося зустріти власного брата за таких обставин.

– То ти тут прислуговуєш? – запитав він у відповідь, не здіймаючи на неї голови.

– Не зовсім… – почала було Аліє, але злякалася бути підслуханою місцевими товмачами, тому вирішила поки що нічого зайвого не казати.

Та й зрештою що з того? Вона справді перетворилася на служницю, і від цієї думки в грудях болісно защеміло. Аліє помітила презирливу усмішку на обличчі брата. Їй навіть здалося, що вона чує його думки: із люду в бруд…

– Іди звідси. Не хочу тебе бачити, – із огидою сказав він, відвертаючись.

На очах Аліє забриніли сльози, але вона стрималася, щоб не заплакати. Колись їй не дозволялося плакати в присутності чоловіків, а з того часу, як вона покинула дім, було виплакано ціле море сліз.

Дівчина стрімко вийшла. Сторожа зачинила за нею двері, а нагорі вже чекав Олешко.

– Ну, що?! – одразу запитав він, переминаючи з ноги на ногу.

– Нічого, – знизала плечима Аліє, намагаючись не видати свого хвилювання. – Він не схотів розмовляти. Дізналася лише його ім'я. Його звати… Усейн. Усейн-Ага.

– О, і то хліб! Ми навіть цього не змогли з триклятого бузувіра витягти!

– Я зроблю все, що зможу, аби вивідати його таємницю. Але мені потрібен час.

– Буде в тебе час. Тиждень, доки приїдемо до Кам’янця.

– А що там?

– А там його ще трохи помучать і скарають на горло, – весело відповів Олешко.

Товмачі-татари залишилися в Умані. Там само залишилися й полонені татари – усі, окрім Махмуда. Його везли до Кам’янця під наглядом двох десятків озброєних найманців й у супроводі Калиновського, Олешка й Аліє. Олешкові так подобалася його власна вигадка з підставною служницею, що він, мов курка з яйцем, носився з Аліє, слідкуючи за її зручностями й заробітною платнею. Для нього вся ця пригода видавалася веселою грою, із якої він за будь-яких обставин отримає зиск.

Махмуд із Аліє не розмовляв, утім, як і раніше з іншими полоненими татарами та зі своїми катами. Проте він продовжував писати метафоричні вірші на будь-якій принагідній й придатній для цього поверхні. Хоч поет із Махмуда видався посередній, Аліє пояснювала Олешкові, що тими віршами в’язень намагається передати їй послання. Але оскільки дуже боїться чужих очей і вух, зашифровує все в алегоричні образи й алюзії, які їй дуже важко розібрати, тому вона з нетерпінням чекає Кам’янця, де в тюремній камері вони зможуть зостатися з татарином наодинці. Олешко не знав, що таке алегорії чи алюзії, але пояснення йому було до вподоби. Щовечора він випитував у Аліє все, навіть найменші подробиці, а вдень давав їй спокій, тож вона мала достатньо часу на роздуми про визволення Махмуда. Дівчина й на мить не сумнівалася, що чинить правильно, плануючи втечу, адже полонений – її брат. Навіть якщо через нього загинув Лукаш, після того, як урятував йому життя…

Але як? Яким чином влаштувати втечу? Вартові день і ніч чатували біля воза, до якого був прикутий Махмуд. Підкупити вартових вона не мала чим, та й навряд чи вони погодилися б на зраду – Калиновський грошей для своїх бійців не шкодував. Перерізати їм поночі горло подарованим Махмудом кинджалом? У Аліє забракло б духу.

Серпень погодою не тішив. Починалася рання осінь, повсюдно вчувалися аромати чорнобривців та стиглих яблук. Сильні пориви вітру разом із пилюкою розносили ці пахощі шляхом, час від часу наганяючи грозові хмари й перетворюючи дорогу на місиво з глини та багна.

Махмуд, прикутий і зацькований, їхав на підводі як каторжник, мокнучи під дощем й мерзнучи на пронизливому вітрі. У його сестри ж був власний кінь із пишною гривою та дорогою збруєю, дорожній плащ з відлогою та золоті монети в поясному мішечку. Але щоразу, як Аліє кидала погляд на брата, її серце опускалося в п’яти, їй здавалося, що це вона сама їде на скрипучій підводі – розтоптана й принижена, готова до страти, але відчайдушно зберігаючи таємницю своїх товаришів. Проте, вона заздрила своєму братові. Принаймні, його честь і гідність іще не зламали. На відміну від її власних…

На щастя, Калиновський, який першого ж дня виявив жвавий інтерес до Аліє, захворів гарячкою. Його везли в закритому ридвані, і дівчина була вдячна Аллаху та всім богам на світі, що Махмуд-ага принаймні не бачить, як пан прилюдно чіпляється до його сестри.

До Кам’янця вони в’їздили поночі. Великий віз ритмічно стукав по мощеним камінням вулицям, а коні радісно цокотали підковами, передчуваючи довгожданий відпочинок. У повітрі пахло солодкуватим димом, певно, хтось нещодавно палив бур’яни. Безвітряної ночі дим вистелявся на дні каньйонів, над річкою, і білим маревом огортав все оточене урвищами місто. Повний місяць саме вийшов із-за хмар та повис над поважними мурами та величними баштами кам’янецької фортеці.

– Ми їдемо в замок? – запитала Аліє одного з найманців, Захарія, із яким встигла потоваришувати в дорозі.

– А куди ж іще везти в’язня? – весело знизав плечима той.

Йому не терпілося якнайшвидше закінчити службу й поїхати додому, щоб обійняти молоду дружину, а Аліє з жахом дивилася на височенні мури, за якими тепер буде ув’язнений її брат.

«Сьогодні треба виспатися, а думати буду завтра…» – казала до себе Аліє, бездумно спостерігаючи, як її брата ведуть до похмурого підземелля однієї з башт.

– Ходи, – кивнув їй Олешко, – поселишся