Читати книгу - "Три хрестики Аліє"

– А скажи-но мені, добродію корчмарю, у вас татари в місті є?

– Чого ж не бути! – радо відгукнувся той. – Ціла вулиця татарська є.

– І що, мається серед них хто чесний?

– Та всі чесні, добродію. Живуть вони в своєму куті, коней розводять. Гарні в них коні – на всю округу знамениті! Люди собі, як люди, дарма що Аллаху моляться. Лишіть кілька монет, то я зараз посильного за кращими з них пошлю…

– А нашу руську мову знають? – не звертаючи уваги на останні слова корчмаря продовжував Олешко. – На службу до пана Калиновського товмачем хтось би пішов?

– Як шукаєте гарного товмача, візьміть ось цю дівчину! – почувся голос із закутку, у якому обідали борщем двоє незнайомців.

– Дівчину?

Олешко звузив очі й уважніше пригледівся до несподіваних співбесідників. Першим він розгледів старого діда, без ноги й у поношеному лахмітті. Поруч із ним на лаві спочивала кобза, а навпроти сиділо гарненьке дівча на виданні, яке при дідових словах лише захитало головою.

– Що ти, дідусю, я не піду з ним! – дзвінко почала вона. У її очах загорілися боязкі вогники, і вона, суплячи тонкі брови, зробила вигляд, що відвернулася, нишком поглядаючи на Олешка.

– Підеш. Усе ж краще, як по світу даремно вештатися. Вона ж, пане-добродію, бранкою в татар була, то їхню мову гарно вивчила, – не зважаючи на її протести продовжував дід.

– Бігла?

– Та хіба що з татарського полону бігла. Повернулася в рідне село, а повертатися не було вже до кого, от і забрав її з собою з жалю. Та краще б вона на панів працювала, ніж таке життя бездомне й безталанне мати!

– Татарську знаєш? – заговорив Олешко уже до дівчини, що сиділа, зціпивши зуби.

– Як рідну, – похмуро відповіла вона, все ще поглядаючи на нього з-під лоба.

– А турецьку?

– Достатньо, щоб зрозуміти, про що йде мова.

– То, може, ще якісь мови знаєш? – хитро подивився на неї примруженими очима Олешко.

– Розумію польську, – кинула вона. – І латину.

Олешко та старець здивовано переглянулися.

– А латину ти звідки знаєш?

Аліє зрозуміла, що бовкнула зайве, але зразу ж поспішила виправитися:

– У татарській сім’ї, де я жила, хлопчиків учили латини… А я приятелювала з учителем, італійцем. От він мене й навчив…

Олешко замислено почухав укрите рідкою щетиною підборіддя.

– Італійцем, кажеш… А що, думка… гарна! – роздивляючись Аліє з голови до ніг сказав нарешті він. – Гарна! Ходи зі мною. Будемо говорити з паном!

Обпікшись на молоці, на воду дуєш. Так і Аліє, щойно ледь не втрапивши в халепу з повіями, боялася згоджуватися на щось іще. Але тут дід наполягав.

– Підеш, дізнаєшся, що до чого, та й даси людям відповідь. А я тебе тут почекаю. Як робота не до вподоби буде, то поведу тебе далі манівцями блукати.

Аліє пішла, вирішивши послухатися діда: спершу лише глянути, а там буде видно.

Дорогою люб’язний Олешко намагався про щось теревенити, ніби ненароком випитуючи більше про дівчину, але та мовчала і лише хитала головою, іноді відповідаючи щось на кшталт «добре», «бувало» й «ну, не знаю».

Панський маєток, до якого її привели, навіював погані спогади. Усе, що намагалася забути про пані Софію та Микиту, раптом знову нагадало про себе. Варто було лиш ступити на мармурові сходи ґанку з витонченою ліпниною перил та кованими дверима, як перед очима поставали жахливі картини останнього тижня, що сталися в іншому такому маєткові.

Трохи загаявшись біля дверей, Аліє опанувала себе, і твердим кроком увійшла до зали.

– І оця краса стане нашою найпершою розвідувачкою? – зависоким, непритаманним чоловікам голосом проговорив пан Адам Калиновський, коли Олешко доповів йому про Аліє.

Із першого ж погляду він нагадав дівчині Сестринського – такого ж кругленького, із вузьким лобом і притупленим поглядом маленьких хтивих очиць. Тільки цей пан був на голову вищим Сестринського, і від того здавався поважнішим. Проте писклявий голос усе псував, і Аліє ледь стрималася, щоб не засміятися.

– Саме так, пане! Спершу вона вдаватиме, що не знає татарської, буде носити в’язням їсти й слухати їхні розмови. А потім нібито зізнається, що сама напівтатарка, твоя бранка. Буцімто ти, пане Адаме, її мучиш і тримаєш тут силою. Вона пообіцяє допомогти полоненим утекти, а за те проситиме розказати їй про заховані скарби.

– Ой, як прекрасно! – плеснув у долоні Калиновський, голосно прицмокнувши обвітреними губами. – То нам треба ще й «справжнього» товмача, щоб уже напевне ввести цього негідника в оману!

– Уже, пане! Двоє татар чекають на твої накази надворі.

– Що ж, влаштуємо маленький допит цьому милому чорнявому хлопчині! А потім наша голубонька піде його утішати, – знову прицмокнув губами пан Адам і несподівано залився дзвінким сміхом.

Аліє не сподобалися ані погляд пана, ані його прицмокування, ані план Олешка. Залишивши панські покої, вона поспішила умитися, щоб швидше позбутися бруду, який, здавалося, налип на неї з голови до ніг. Олешкові дівчина сказала, що повернеться ввечері, а сама вирішила не повертатися – радше знайти діда й продовжувати з ним свій шлях до Києва. Але на неї чекала несподіванка: у корчмі кобзаря вже не було. Корчмар підморгнув Аліє й весело повідомив, що старий за все розплатився й велів «переказати дівці, щоб тримала голову на холоді».

– Невже він мене залишив? – уголос подумала Аліє.

– Ти, панночко, завжди можеш зостатися працювати в нас, – тихенько шепнув їй корчмар, самовдоволено надуваючи свої повні щоки.

– Оце вже ні! – відрізала вона і, голосно стукнувши дверима, вийшла геть.

Аліє не тішило те, чого від неї вимагали Олешко з паном, але чи ж краще йти одній до Києва з кількома мідяками за душею? А тут платили золотом – вже зранку в її руці опинилися два золотих.

– Це тобі завдаток, щоб знала, що пан на винагороду не скупиться, – пояснив Олешко й гордо стряхнув своєю кучерявою головою. – Нашого татарина вже допитували й випробовували залізом, та марно. Мовчить, як риба. Але ж ти така гарнесенька! – Олешко облизав губи, ніби наслідуючи пана. – Тобі він напевно все розкаже. То повтори, що тобі треба зробити?

– Прикинутися служницею й дізнатися про вкрадені реліквії, – завчено відповіла Аліє.

– Але ти повинна поставитися до цього з душею! – ледь не проспівав Олешко. – Це ж ціле мистецтво! Чула про те-атр?

Дівчина кивнула. Вона взяла з рук хлопця корзину з їжею та неспішно попрямувала до темниці, у якій тримали полоненого татарина.

За ніч вона вже встигла багато передумати, підготувати собі нову