Читати книгу - "Три хрестики Аліє"

Історія, яку я розповім вам, сталася чотири віки тому. Вона обросла легендами, як камінь обростає мохом. Дійсність переплелася зі здогадками, правда ж затерлася до дірок, немов стара скатертина. А може, то була й не справжня історія, а всього-на-всього казка, вигадана опівнічною порою одною з шахеризад кримського хана…

Метушливе приморське місто захлиналося від пилу й літньої спеки. У порту по-татарськи лаялися рибалки, а з невільницького ринку долинало жалісне голосіння й крики торговців. Кафа[1] жила своїм звичним життям – життям покірного васала Османської Порти та найбільшого ринку рабів у всьому Кримському Ханстві. Це пишне та багате місто гомоніло десятками мов, шуміло морським прибоєм і майоріло тисячею кольорів, які лише можна було собі уявити. Завзятий генуезець із запалом обговорював справу з не менш завзятим арабом, а високий русявий поляк, загубившись посеред ринкової площі, марно намагався знайти в натовпі своїх товаришів. Кючюк-Істанбул, або Маленький Стамбул, як часто називали це місто, вабив до себе вільних шукачів пригод і легкого заробітку. Декому щастило – вони виїздили звідси вже багатими, інші ж так і залишалися довіку товктися на базарах серед запахів риби, спецій і поту від людських тіл.

За метушнею довкола спостерігав байдужий погляд ледь розкосих очей, що мружились, зустрічаючись із палючим сонячним промінням. Самі лишень очі визирали з-під яскравих кармазинових[2] шовків, що з голови до п’ят огортали тендітну постать маленької татарки. Тонка випещена рука висунулася з-під розшитого золотом халата та вказівним пальцем покликала старого євнуха.

Дочка правителя Кафи, османського намісника Халіль-бея, користувалася особливими привілеями. Їй пощастило народитися від третьої дружини бея, єдиної жінки, котра принесла йому шлюбних дітей, і єдиної, яку він, навіть через двадцять п’ять років після першої зустрічі, обожнював.

Юнка мала нечувані, як для доньки такого вельможі, привілеї: час від часу їй дозволялося полишати гарем у супроводі одного з двох приставлених до неї євнухів, що ревно охороняли свою господиню та готові були виконати будь-яку забаганку сімнадцятилітньої Аліє Ханим лише за помахом руки. Як-от зараз.

– Слухаю вас, о зірко на кримському небосхилі! – звернувся до неї євнух, посміхаючись надщербленим ротом, у якому бракувало одного зуба.

– Я знудилась. У цьому місті не відбувається нічого вартого моєї уваги, – байдужим голосом сказала Аліє.

А далі, хитрувато всміхнувшись одними лиш очима, що визирали з-під покривал, продовжила:

– Чула я від служниць, що у батьковій в’язниці тримають якусь особливу панну з Польського королівства…

– Так, ясна моя господине, її захопили під час минулого набігу десь у Роксоланії[3], – покірно опустив голову євнух, зводячи до купи й без того густі брови. – Уже з місяць тримають. Вона дочка якогось пана-шляхтича їхнього, вочевидь, небідного, тож скоро за нею приїдуть із великим викупом.

– Я хочу подивитися на неї, Ельнуре, – владним тоном наказала Аліє.

– Навіщо це вам, моя весняна квіточко? – збентежився євнух, і розгублена посмішка розповзлася його круглим зморшкуватим обличчям. – Батечко ваш, нехай дарує Аллах йому довге правління, сваритимуться…

– То й нехай, – спокійно знизала плечима Аліє.

За мить її котячі очі знову звузилися до двох тонесеньких щілинок, у яких заграли веселі бісики.

– Відведи мене до неї. Я хочу подивитися, яка вона – ота шляхетна панянка.

– Ну, добре, золотосяйна пташечко… але ненадовго, згода?

Ельнур, нещасний самотній євнух, що з малих літ і до своєї старості служив у гаремі бея, по-батьківськи любив Аліє. Він не міг відмовити жодному її бажанню, тож і цього разу, незважаючи на дивне прохання, погодився й рушив уперед, кличучи дочку правителя за собою. Йдучи лабіринтом мощених вулиць, які зміями вилися вгору-вниз між мечетями, грецькими церквами й палацами центральної, франкської, частини міста, вони незчулися, як опинилися в Біруні, майже біля самих стін фортеці. Тут, у низеньких хатках, мешкали робітники, торговці й музиканти. Саме тут, між вірменською майстернею та мечеттю Енічери Халіл, розташовувалась в’язниця, на верхньому поверсі якої, у чистих і добре обставлених світлицях, тримали особливо важливих полонених.

Вартові лише покірно схилили голови, впізнавши євнуха з гарему правителя та одразу збагнувши, хто його супутниця. Аліє Ханим примружилася й м’якою, ледь чутною ходою попрямувала за Ельнуром. Вузькі сходи привели незваних гостей у довгу галерею, де за ґратованими дверима, мов птахи в золочених клітках, на оксамитових подушках тужили полонені.

Перекинувшись кількома словами з вартовим, Ельнур указав на потрібну кімнату-клітку. Дівчина підійшла до майстерно оздобленої кованої ґратниці й зазирнула всередину.

За низеньким укритим італійським гобеленом столиком, на розкішних килимах, сиділи дві молоді жінки, убрані по-європейськи: в білосніжні колись сорочки з мережаними манжетами та важкі сукні з темної парчі.

– Ота, що в темно-синьому з золотом, – то пані, а у чорному – її служниця, – шепнув Ельнур, але Аліє відсторонила його, жестом наказавши відійти.

Помітивши татарку, жінки підвели очі.

– Чого витріщилась? – підійшла до ґрат пані в темно-синій сукні та з викликом задерла вгору підборіддя, від чого її досить миловиде обличчя набуло неприємних рис. – Ніколи не бачила шляхтянок? То дивись, дивись! Я знаю, чому в вашому брудному кримському курнику жінок ховають у гареми й кутають у це ганчір’я! Ні, не тому, що бояться ділитися з перехожими тою красою неземною, а тому що соромно кому-небудь показати ваші страхітливі обличчя! Чи не так, курво малолітня?!

Панна говорила польською. Її пересохлі тонкі губи тремтіли від гніву, а в голубих очах жевріли ненависть і страх.

– Мені завжди було цікаво, – заговорила Аліє гарною українською з ледь відчутною східною інтонацією, – чи гідно поведе себе справжня шляхтянка в негідних її умовах?

Голос Аліє лився спокійно й рівно. Панна здивовано відсахнулася, переглядаючись зі своєю компаньйонкою.

Чадра закривали обличчя нежданої гості, але очі її сміялися. Ні, вони насміхалися! А це неможливо було стерпіти!

– Як вас звати, панночки? – Аліє зробила наголос на останньому слові. – Звідкіля ви? – тепер і в її голосі зазвучала ледь помітна, але така колюча насмішка. – Я достатньо розумію польську, говоріть!

– Хіба я маю відповідати тобі? – презирливо гмикнула панна, закопилюючи губу й змахуючи з обличчя біляве пасмо, що вибилося з високої зачіски. Вона вже оговталась від здивування, і до неї повернувся її попередній зверхній вираз обличчя та жорсткий неприємний тон. Висока й худорлява, зі скривленими вустами та довгим тонким носом, вона нагадала Аліє прадавню руську богиню Мару із тих майже забутих легенд, які розповідала мама.

– Мою панну звати Агнешка Почаповська, вона дочка луцького єпископа Єроніма Почаповського, – несподівано втрутилась служниця, у відчаї припадаючи до ґрат. Маленька й