Читати книгу - "Коханці Юстиції"

Він не здогадувався, що причина в ньому самому. Точніше, в його любові. Це називалося щастям, і йому не було б кінця, а в нас не було б історії.

Але котроїсь ночі одна перевірена вічністю гамбурзька куртизанка смертельно-втомлено, з ледь чутним придихом визнала: «З роками ви тільки кращаєте. Ми, на жаль, ні». Маріо Понґрац не мав найменшого сумніву, що під «ви» вона розуміла сильних, а під «ми» прекрасних. Від усвідомлення цієї правди в ньому аж заскімлило у грудях. Він уперше жахнувся думки, що його дружина й він фактично одного віку.

6

Відтоді це засіло в ньому. Ні, не можна стверджувати, ніби тільки цим він і жив — ще чого. Він мав чим (і ким) жити. Але щось таке загніздилося десь на денці. Він його відганяв і затоплював поглибше. Але розумів, що з плином часу воно виринатиме дедалі частіше й настирливіше.

Ключовий розділ історії настає за якісь два-три роки після гамбурзького нічного моменту істини. Того літа Маріо Понґрац вибрався в, як він піджартовував, першу гірську експедицію. Цей епізод доволі темний, мотиви Понґрацової виправи досі не знайшли однозначного трактування. Сам же він, як виглядає, наприкінці життя знищив усі відповідні записи у своїх щоденниках.

За одними версіями, Маріо Понґрац вирушив до гуцулів з метою перш усього присадити їх на т. зв. «веселий чай» і через них налагодити необмитнюваний канал збуту до Банату і Трансильванії.

За іншими — просто настав час і виповнилася Година. Тобто Маріо Понґрац мав принести одному з мольфарів (якого ще слід було розшукати) таємне письмо, виготовлене кілька сторіч тому в Далмації, з попередженням про смертельну загрозу, що якраз на того мольфара насувається.

До мольфара, принаймні одного, він і справді потрапив. Але що прикметно, не власною волею. Долаючи плутані й довжелезні гуцульські милі, Маріо Понґрац просувався від поселення до поселення, ніби прочісуючи місцевість: Печеніжин, Яблунів, Косів, Жаб’є. Далі починалися місця, де «стрінеш ведмедя борше, як людину», де «козам роги правлять», де «раки зимують», де «біс в ребро», де «дідько каже добраніч»: Красник, Дземброня, Гринява, Громідне... Саме в околицях останнього (але що таке в тих краях околиці?!) його таки накрило грома-ми-блискавицями і вперіщило крижаною зливою, що за якісь хвилини перейшла в нещадний град, а той так само стрімко — у рясний сніг (посеред липня, Господи!), і зробилося темно «хоч в око стрель» (о третій пополудні!), і Маріо Понґрац попрощався з життям, а дідько сказав добраніч.

Файно лиш то, шо з ніг він зваливси...

Ну гаразд, по-іншому. Добре лиш те, що його підкосило не десь на недеї, не в хащі й не в бескеті, а — от уже талан! — під самісіньким плотом котроїсь ґражди, про існування якої він не здогадувався й побачити яку крізь ту засніжену темряву вже не міг. І ґазда почув зі сіней волання про поміч. Або не так: ґазда почув гавкіт собак у сінях. Або ще інакше: почув і волання, і гавкіт. І вибіг той ґазда зі смолоскипом та челяддю, і вирвав з дедалі цупкіших обіймів темряви щось уже зовсім знесилене, снігом обліплене і засліплене, та й покігнув до себе д’хаті.

Але хоч як рятували приблуду — і напували горілками, й розтирали ними ж, і малиновим відваром, і часником та купленим у Коломиї на ярмарку лютим каєнським перцем, — за годину-другу Маріо Понґраца почало трусити й ламати, ков-басити й корчити, і він пропав у пропасницю, провалився в гарячку, камінь в річку.

Проте за іншими версіями, не було ні річки, ні каменя, ні гарячки. Та навіть і снігу не було посередині липня. А був удар блискавки — просто у груди (біс в ребро), за два кроки від ґражди, на самому верху, на ґруні. Й так Маріо Понґрац лежав хрестом (і пластом), розкинувши руки й рамена, без мови й віддиху. Але ґазда сказав бігти по мольфарє.

Невідомо, чи мольфар заявився один, а чи скупчився там їхній цілий мольфарський консиліум. Знову ж таки невідомо, що таке «там» і де воно насправді є. Але саме там, у Переході, то крутячись центрифугою між світами, то несміливо переступаючи з ноги на ногу, ніби в чиємусь високому Передпокої з шумом потоків, дзвоном у вухах, ревом ангелів і мольфарськими примівками, Маріо Понґрац продавси.

У запропонованому виборі він узяв опціон номер два. Це викликало деяке здивування серед присутніх посередників (бо мольфари були посередниками). Опціон номер один, від якого Маріо Понґрац відмовився, передбачав цілковиту зупинку його фізичного старіння аж до моменту смерті. «Хай не я, хай вона», — нібито промимрив Маріо Понґрац обсипаними від гарячки лишаєм губами.

Він отримав що побажав, але за однієї умови: вона про це ніколи не дізнається.

7

(Тепер коротке відгалуження в цій історії. Воно само собою також історія. Але не ця, суміжна.

Маріо Понґрац, виявляється, вибрався у свою експедицію дуже вчасно. Ще того ж літа-осені Східними Карпатами прогарцював Адзьо-Фанатик, жахний серійний убивця. Він фактично повторив маршрут Маріо Понґраца через Печеніжин та Яблунів. Далі, щоправда, він рушив на Жаб’є не через Косів, а через Космач. Кожна зі станцій цього маршруту знаменувалася черговим кривавим убивством. Адзьо-Фанатик орудував різницьким ножем. Його жертвами ставали винятково чоловіки, переважно старшого середнього і зовсім старшого віку, овіяні суперечливими чутками та леґендарною славою цілителів, ворожбитів і гонихмарників. Такого висновку слідство, щоправда, дійшло з великим запізненням — щойно після четвертої жертви, десь уже в жовтні, спеціальний розслідувач, таємний радник поліції Отакар Жидлічка, висланий до театру подій зі самого Львова, нагло усвідомив: задля вироблення якогось більш-менш виразного портрета вбивці слід найперше створити збірний портрет його жертв. Вихованець криміналістичної школи великого Леопольда фон Захера (батька) подякував Богові за осяяння. Попри таку втішну новину Адзьо-Фанатик устиг ще двічі зробити своє, з інтервалом у вісім днів поклавши у криваві калабані ще дві жертви — з Буркута і Пробійнівки. Після цього спеціальний розслідувач Отакар Жидлічка покинув останні сумніви і, відсікаючи різунові шлях до румунського кордону, поставив на нього засідку в обійсті сьомого мольфара неподалік Громідно-го. Там Адзя-Фанатика й накрили. Мольфара було врятовано. Попередження, записане кількасот років перед тим у Далмації, справдилося і спрацювало. Адзьо-Фанатик виявився колишнім ченцем-місіонером, що під сильним впливом, як він це сам називав, «Голосу Небесного» заповзявся очистити Карпати «від диявольської скверни та шаманізму». Крайовий суд у Львові довго не визнавав його