Читати книгу - "Коханці Юстиції"

8

Уже на середину 1870-х років деякі знайомі з оточення Понґраців щоразу частіше відгукуються про Марію як про «молоду дружину пана Маріо». Той факт, що насправді вони перебувають у шлюбі вже протягом двох десятиліть, якось начебто стирається зі свідомості й дедалі рідше береться до уваги. Причиною може бути те, що на тлі не такого вже й зістарілого, хоч і виразно потертого чоловіка пані Марія справді виглядає дуже молодо. В аматорській трупі фон Кохановскі, що послідовно й методично грається в Шекспіра, їй і далі дістаються коли не Дездемона, то Офелія.

Ще одна причина, мабуть, у тому, що Понґраци доволі регулярно оновлюють своє оточення, але ні з ким і ніколи не встановлюють якихось глибших і триваліших приятельських стосунків. Поруч із ними вже давно не видно нікого, хто пам’ятав би ті дні, коли вони починали свій спільний життєвий шлях.

Жити для себе й бути фактично удвох — наче на світі справді немає нікого гідного зближення з ними. Ось що було й залишалось їхньою визначальною засадою.

Вона мала не тільки світоглядні, але і прагматично-конкретні підстави, була, сказати б, і стратегією, й тактикою водночас. Річ у тім, що в багатьох своїх епізодах їхнє співжиття переходило в ризиковані й заборонені простори. Вони й далі охоче експериментували зі своїми тілами, вживали абсент, гашиш і за першої-ліпшої нагоди влаштовували ризиковані рольові ігри. Навряд чи варто було когось у це посвячувати. В цьому вони були більше ніж одностайні.

Маріо Понґрацові, який саме досяг абсолютного розквіту сатира, страшенно подобалося «розбещувати» цю «дівчину». Пані Марія відповідала взаємністю так, як уміла й могла лиш вона (в чому Маріо Понґрац упевнювався щоразу, коли намагався випробовувати аналогічні підходи на принагідних суттєво молодших партнерках).

Назовні ж усе й далі точилося так само привабливо. Ба ні — ще привабливіше. З роками вони лише кращали, набуваючи дедалі особливішого флеру: він — великий, поораний зморшками, сивуватий і артистично розпатланий, схильний до циліндрів і довгих шаликів, вона — гнучка і заклична. У базарні дні вони демонстративно виходили накупити будзу, ялівцю й черешень. У цукернях замовляли хто подвійного шварцера, а хто меланж. У клубах дискутували про «Ілюмінації» Рембо та ініціювали збори коштів на відкриття народних читалень. Навідували все ще єдиного міського фотографа, де час від часу увічнювали себе в масках і чуттєвих позах.

1878 року Маріо Понґрац прочитав у газеті, що якийсь Істман Ґудвін винайшов діафільм і в такий спосіб додав можливостей удосконаленому целулоїду, що його кількома роками раніше, 1872-го, запатентував якийсь Джон В. Гаят. Маріо Понґрац зрозумів, для чого сам він роком раніше замовив передплатою т. зв. чарівний ліхтар — проектор Генрі Р. Гейла. Пристрій довго очікував своєї миті, напіврозпакований і призабутий до кращого часу на одній з полиць. Але от усе щасливо з’єдналося в новий технологічний ланцюжок: чарівний ліхтар, удосконалений целулоїд і діафільм.

Відтоді Понґраци передивилися кілометри картинок на плівках, скуповуваних де лише вдавалося. Вони проектували їх то на лляний екран у вітальні, то просто на стіну, а то на фіранки. Зображення розпадалися на шматочки, виникали дивні колажі. Часом вони влаштовували перегляди для грона приємних і, як завжди, тимчасових друзів. На гостей найбільше враження справляли «Хижаки Африки» та «Оприскування виноградників у швейцарському кантоні Невшатель». Одного разу Маріо Понґрац ледь утримався від спокуси прокрутити шановному товариству найновіший, щойно довезений контрабандою з Британських островів збірник вікторіанської порнографії «Жриці розпусти-6». Бракувало півкроку — і він запропонував би товариству всі ті несподівані ракурси.

Наслідки були цілком непередбачувані.

9

У вересні 1880 року найясніший цісар Франц-Йосиф здійснює свою третю інспекційну подорож до Галичини й Буковини. Попередню, як ви пригадуєте, він відбув ще 25 років тому.

Тепер цісареві 50, і він на своєму життєвому піку. Ще трохи — й він упритул наблизиться до екватора у своєму катастрофічно тривалому правлінні, а також заведе собі нарешті коханку в середовищі віденських актрис.

Дорогою зі Львова до Черновіц Франц-Йосиф, на заздрість місту Станиславову, робить не просто символічну, а таки справжню зупинку в Коломиї. Тут уже давно готуються до його відвідин. Від станції й до павільйонів Першої етнографічної виставки на Курцвайлівці, яку заради нього відкриватимуть саме сьогодні, цісар пересувається маєстатичним фаетоном, супроводжуваний ескортом із трьохсот кінних гуцулів у праз-никовій екзотичній одежі. Трембіти сповіщають радісну новину игЬі еі огЬі. Хронікери ще довго доповідатимуть про дві весільні процесії, з Косова і Криворівні, які вітають найяснішо-го короваями і просять благословення для молодих пар. Цісар обсипає щасливців золотими дукатами й висловлює бажання, щоб вони станцювали. Молоді пари танцюють гуцулку, а відтак голубку.

Так само хронікери напишуть про кахляну піч роботи вже згадуваного Бахматюка-Бахмінського, що її Франц-Йосиф наказує придбати за найвищою ціною й доставити до палацу в Шенбрунні. Згадають хронікери і про інші вироби, передусім, звичайно, глиняні. Цісаря вже повідомлено про високі здобутки і всесвітню славу коломийського гончарського цеху.

Але хронікери випустять вельми важливий для цієї історії момент.

Річ у тому, що на тій виставці не могло не бути подружньої пари Понґраців. Ще місяць тому вони отримали спеціальне запрошення від одного з кураторів — здається, Вайґеля. Той саме на недовгий час потрапив до кола їхніх найближчих приятелів.

Й от вони стоять перед цісарем, цим «потужним і сумним деміургом», як про нього напише багато років по тому невизнаний геній з Дрогобича. Маріо Понґрац поштиво знімає капелюха, а пані Марія вклоняється в реверансі. «Вузькі й тупі, мов ґудзички, очі, посаджені у трикутні дельти зморщок», зупиняються на їхніх обличчях. Дуже важко зрозуміти, що в цих очах. З’єднані з вусами бакенбарди родом ще з першої половини сторіччя, коли на них справді була мода, ще не «молочно-білі», ще не нагадують «крила зі снігу». (Останнє порівняння належить іншому генієві, цього разу з Бродів.)

«Ваша Величносте, Маріо та Марія Понґрац, коломийські міщани», — називає себе і дружину герой цієї історії. Цісар мовчить, але коротким кивком дає зрозуміти, що інформацію сприйнято. «Ваша Величносте, — продовжує Маріо Понґрац, — ми також хочемо благати про ваше ласкаве благословення». На цісаревому лиці з’являється тінь чогось, що може означати запитання. «Сьогодні двадцять п’ята річниця нашого шлюбу», — пояснює Маріо Понґрац. Цісар придивляється до них уважніше, й аж тепер вони чують його вогкуватий голос. «Вашого шлюбу? — запитує він дещо здивовано. — Так, пане, вам я можу повірити. Але пані ще цілком молода. На вигляд вам якраз двадцять п’ять і є». «Дякую за комплімент,