Читати книгу - "Пустота, Напрієнко Андрій"

Вони рвонули до Гуллівера, тримаючись тіні завалів і уникаючи відкритих ділянок. Максим відчував, як паніка стискає груди: позаду гриміли удари Титана, над головою шипіла Кислотка, що густішала з кожною секундою. Краплі падали на плече, пропалюючи куртку — слабкі ще, але вже їдкі.

— До дверей! — крикнув Арсен, вказуючи на темний проріз входу, що маячив, як остання надія. — Тримайтесь разом!

Герман вирвався вперед, прикриваючи фланг із помпою напоготові. Вони були за кілька метрів від укриття, коли Титан видав рев — земля здригнулась, асфальт тріснув під його вагою. Максим стиснув зуби, тягнучи Діму, коли крапля Кислотки впала йому на руку — шкіра зашипіла, біль пронизав до кісток.

— Швидше! — заволав він, коли калюжі кислоти почали роз’їдати землю, покриваючи її корозією. — Не зупиняйтесь!

Вони влетіли до дверей, ввалившись у темряву Гуллівера. Позаду Титан схопив голову шрамуватого Літуна обома лапами й стиснув — череп хруснув, кров бризнула на асфальт. Він видав переможний рев, що розкотився руїнами, але другий Літун — худий, пошарпаний — не відступив. Він кинувся на Титана, кусаючи незахищені місця між кістяними пластинами. Титан заревів ще гучніше, відкинувши його ударом лапи.

— Лячно-захоплююча картина, — пробурчав Герман, дивлячись на бійку через пролом у стіні. — Стільки сили…

— Надивився? — Максим смикнув його за плече, важко дихаючи під вагою Діми. — Ходімо!

Він обережно опустив Діму біля стіни, той скривився, тримаючись за ногу. Арсен і Герман прикривали його, оглядаючи темряву Гуллівера. Треба було пробігти ще метрів двадцять до внутрішнього укриття — старої комори за ескалатором, де Сталкери колись ховали припаси. Монстри були зайняті одне одним, але Кислотка посилювалась — краплі пробивали дах, падаючи на підлогу з шипінням. Куртка Максима диміла в кількох місцях, Арсен струшував краплі з рукава, бурмочучи прокльони.

Титан тим часом завдав кілька ударів по пащі худого Літуна — той скрикнув, захитавшись, коли хребет тріснув від сили. Оглянувшись, Титан підняв голову до дахів Гуллівера, де причаїлись інші Літуни, що спостерігали з гнізд. Він ударив себе в груди лапами, видавши оглушливий рев — виклик, від якого затремтіли стіни.

— Ну й міць… — видихнув Герман, тримаючи помпу.

— Трохи є, — кивнув Максим, кинувши погляд на Титана. — Давай, заходь уже.

Вони рушили вглиб, тримаючи Діму посередині. Кислотка гуділа на вулиці, пробиваючи асфальт і метал, а всередині Гуллівер гудів від відлуння. Колись це місце гуділо від людей, сміху, покупок — тепер лише руїни, пил і сморід гнізд Літунів на верхніх поверхах. Місцеві уникали ТРЦ — тут ніхто не влаштовував баз, не шукав сховку. Гуллівер був вуликом, і вони це знали.

— Треба перев’язати ногу, — сказав Арсен, коли вони дістались до комори й зачинились усередині. — І вирішити, що далі.

Максим опустив Діму на підлогу, оглянувши його бліде обличчя. Кислотка гриміла зовні, Титан ревище вдалині, але тут, у темряві, вони хоч на мить могли видихнути.

Комора була тісною й темною, пахла гниллю й пилом. Максим опустив Діму біля стіни, той скривився, тримаючи ногу. Кислотка гуділа зовні, краплі пробивали дах, падаючи на підлогу з шипінням. Перші два поверхи будівлі тонули в суцільній темряві — світло ледь пробивалось крізь завалені входи. Вище, де колись красувались панорамні вікна, було світліше, хоч скло давно вибило вітром і часом. Унизу колись гудів продуктовий магазин — його розграбували в перші дні після Вибуху, лишивши порожні полиці й розбиті візки. Шукати тут припаси не мало сенсу, але перечекати Кислотку — так, якщо тримати очі відкритими. У Пустоті інакше не виживиш.

— Давайте нагору, — сказав Максим, глянувши на темні силуети вікон десь над головою. — Звідти видно погоду, зрозуміємо, коли рухатись.

— Це думка, — кивнув Арсен, струшуючи краплі Кислотки з рукава. — Дім, зможеш іти?

— Повільно — так, але довго не витримаю, — прохрипів Діма, стиснувши зуби. Його нога, видно, була не просто забита — коліно розпухло, кожен рух віддавав болем у бліде обличчя.

— Гер, передай по рації в Форт, — кинув Максим, згадуючи танки Ядра, що стояли в ангарі. — Хай заберуть нас, але обережно. Там є чим знести цю тварюку.

Герман похлопав по кишенях, потім нахилився до рюкзака. Його руки завмерли, обличчя спохмурніло. Він підняв погляд, повільно видихнувши.

— Тут така справа… — почав він, голос тремтів від роздратування. — Рація пропала. Мабуть, коли Літун відкинув мене до машини.

— Я свою лишив у пікапі, коли вибирався, — додав Арсен, перевіривши пояс. Він скривився, ніби сам не вірив своїм словам.

Максим похитав головою, його очі звузились від подиву й злості.

— Еліта, мать вашу… — буркнув Максим, голос міцнів із кожним словом. — Квартет бійців! — гаркнув він, різко глянувши на Германа й Арсена. Це не була істерика — це була лють, холодна й гостра, як ніж. — Ви серйозно? Ви стояли й витріщались на того Титана, ніби діти на цирк, а тепер ми без рацій, без транспорту, у сраці посеред Кислотки!

Герман стиснув кулаки, його шрам на щоці смикнувся — стара звичка перед спалахом.

— Ти сам його бачив, — огризнувся Герман, голос низький і твердий. — Така тварюка… Не щодня рве крилатих, як ганчірки. Хіба ти не зупинився хоч на секунду?