Читати книгу - "Мовчазний граф, Ірина Скрипник"

Я покірно сіла, не наважуючись навіть глянути на Радимира. Ніч була тиха, навіть надто. Повітря ще зберігало тепло дня, але крізь нього вже пробиралася знайома прохолода. Я не мала наміру затримуватися надовго. Лише голос графа змусив мене зупинитися. Щось у ньому змусило мене підкоритися.

Я неохоче підійшла ближче і опустилася на краї гойдалки, намагаючись хоча б не дивитися в його бік. Проте, здавалося, він стежив за мною уважніше, ніж зазвичай.  

— Хіба не ви, панно, казали, що не потрібно опиратися тому, що має статися?  

Його голос звучав спокійно, навіть відсторонено, ніби він просто міркував уголос. Але ці слова змусили мене напружитися.  

— Я не розумію, до чого ви ведете розмову, ваша світлосте.  

— Сам не знаю, — зітхнув Радимир і відкинувся назад, змушуючи гойдалки ледь чутно скрипнути. — Але бачити, як ви тікаєте від мене, не дуже приємно.  

Я стиснула пальці на подолі сукні, відчуваючи, як груди охоплює дивне хвилювання:

— Вибачте, — вирвалось з грудей. 

— Не вибачайтесь.  

Він говорив це легко, ніби справді не надавав значення, але я знала, що це не так. Щось у його голосі, щось у тому, як він не відводив погляду, натякало на інше.  

Радимир поворухнувся, і я відчула, як його пальці майже торкаються моєї руки. Швидким рухом я прибрала її. Він не став наполягати, але легка пауза після цього руху все ж зависла між нами.  

— Все ще сердитеся, що змусив навчатися? — Я мовчала. — Схоже, нам потрібно встановити якісь правила, які допоможуть нам краще порозумітися.   

— Правила?  — здивовано підняла я погляд на нього.

Губи Радимира слабо смикнулися, перш ніж він продовжив.  

— Так, правила. Перше — не нишпорити по закутках маєтку, а запитувати напряму, якщо щось цікавить.  

Я трохи примружилася, намагаючись зрозуміти, чи жартує він. В голові відразу ж виник спогад, як я вивчала сувій з його генеалогічним деревом. Ні, на це точно треба відповісти!

— В такому разі, друге — повідомляти наперед, якщо збираєтесь кудись поїхати чи ухвалити якесь рішення.  

Радимир посміхнувся і ледь помітно нахилив голову, ніби оцінюючи мою пропозицію:

— А що буде третім правилом?  

Він повільно потягнувся до мого обличчя і я інстинктивно підняла руку, зупиняючи його.  

— Не цілувати без дозволу і загалом не торкатися без попередження. Це ж вульгарно, чи ви забули, ваша світлосте?  

Радимир не одразу відповів. Він на мить затримався, вивчаючи мене поглядом, а потім ледве помітно посміхнувся.  

— Знову починаєте показувати свій характер, панно?  

— Додасте більше занять з етикету?  

Я сказала це, намагаючись підтримати його легкий тон, але всередині все одно залишалося відчуття напруги.  

— Ні, в мене є краща ідея…  

Він не став пояснювати, що саме мав на увазі, якби я не наполягала. Але після тієї ночі Лада більше не з’явилася. І хоча мені мало б полегшати, цей факт тільки викликав нові запитання.  

Що він зробив? Я не бачила, щоб він вживав якихось заходів. Він не залишав маєтку, не проводив жодних зустрічей, не робив нічого підозрілого. Єдиною зміною стало те, що ми почали більше розмовляти.  

Це було ще одним правилом, яке ми встановили тієї ночі. Я побажала, щоб не залежно від того, чи є нам щось обговорювати чи ні, він ділився зі мною своїми роздумами. Так минуло кілька днів…

Чотирнадцятого дня мого перебування в маєтку Златорських після сніданку Володимир віддав Радимиру якийсь аркуш паперу зі словами:

— До нас їде князь, ваша світлосте! 

Їдальня маєтку Златорських була просторою, з високими склепіннями та широкими вікнами, крізь які лилося м’яке денне світло. Стіни прикрашали важкі гобелени із сценами полювань, а в кутках стояли масивні різьблені шафи, що зберігали кришталевий посуд та срібні прибори. В центрі кімнати височів довгий дубовий стіл, накритий білою скатертиною, на якій розміщувалися тарілки з фруктами, пироги з м’ясом, карафки з вином і темним медовим узваром.  

Та я вже не змогла спокійно сидіти за столом. Стисла пальці на крайці серветки, відчуваючи, як серце починає битися швидше. Але Радимир, навіть не моргнувши, взяв аркуш і неквапливо почав читати.  

— Дійсно, — посміхнувся, — київський князь хоче порадувати нас своїм візитом.  

Він відклав лист на стіл поруч зі своєю чашею, наче це була буденна новина, що не варта зайвих емоцій. Проте мені не вдалося приховати хвилювання, і він це помітив.  

— Не хвилюйтесь, моя панно, князь буде у нас приблизно через чотири дні. До того часу я хочу, щоб ви знайшли собі чорний одяг і навчилися зображати горе.  

Я ошелешено подивилася на нього.  

— Ваша світлосте, дозвольте вам дещо сказати, — суворо зсунув брови Володимир.  

— Ні, не дозволяю, — рішуче відказав йому Радимир, навіть не піднімаючи погляду. — Ми влаштуємо князеві виставу і подивимось, що буде далі.  

Я перевела погляд на Володимира, але той лише стиснув губи. Очевидно, ця ідея йому зовсім не подобалася, та сперечатися він не став.

— Але ж, пане Радимире, навіщо це вам? — напружено запитала я, намагаючись збагнути прихований сенс його слів.  

— Політика, моя панно. В усьому винна лише вона, горезвісна політика.  

У голосі Радимира не було емоцій, лише холодна констатація факту. Він повільно поставив кубок на стіл і провів пальцем по його краю.  

— Саме через неї я тоді посварився з іншим графом. Через неї я відклав наше весілля — за що ще раз прошу вибачення, — і через неї до нас тепер їде сам Святополк Бориславич, князь нашого Києво-Дубравського князівства.  

Його пальці продовжували ковзати по металевій поверхні кубка, ніби він розмірковував над чимось значно важливішим, ніж було озвучене.  

— Щойно він приїде, ви маєте поводитися так, наче я дійсно знаходжусь на межі між життям та смертю.  

Я глибше вдихнула, відчуваючи, як серце стискається від тривожного передчуття.