Читати книгу - "Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Татку?
— Так?
— Не розумію, що це за місце, — сказав Привид.
— Це частина великої колекції творів мистецтва, якою володіє Дім Саваллів, — пояснив я. — Народ зі всього Хаосу і зі сусідніх Тіней теж приходить сюди подивитися на цю колекцію. Хобі мого вітчима. Коли я був малим, то багато часу провів, блукаючи цими залами. Тут є багато прихованих шляхів.
— А як щодо цієї кімнати? З нею щось не так.
— Це правда й неправда водночас, — сказав я. — Залежить від того, що ти маєш на увазі, кажучи «щось не так».
— Мої елементи сприйняття відчувають просто зараз якийсь дивний вплив.
— Це тому, що простір тут згортається, наче фігурка орігамі, тільки незвична. Зал значно більший, ніж здається. Тут ти можеш опинитися в різному часі й кожного разу бачити нові експонати. А може, вони переміщаються всередині приміщення. Я ніколи не знав цього напевне. Усе достеменно відомо тільки старому Саваллу.
— Отже, я мав рацію. З цим місцем щось не так.
— А мені воно цим і подобається.
Я усівся на срібний пеньок біля крислатого срібного ж дерева.
— Хочу подивитися, як згортається простір, — мовив нарешті Привид.
— То вперед.
Він відплив геть, а я сидів, прокручуючи в голові свою останню розмову з матір’ю. Згадував і про все, що сказав або не сказав Мандор, про конфлікт між Лабіринтом та Лоґрусом, про мого батька, як він захистив Лабіринт і мав стати королем в Амбері. Чи їй було про це відомо, чи знала вона факти, чи тільки робила припущення? Я дійшов висновку, що вона могла знати, адже між нею та Лоґрусом існували особливі стосунки, а той, безсумнівно, був у курсі головних рішень свого супротивника. Вона визнала, що ніколи не любила мого батька. Схоже, її цікавив тільки генетичний матеріал, який мав такий вплив на Лабіринт. Чи справді вона хотіла лише народити унікального захисника Лоґрусу?
Подумавши про те, що вона отримала в результаті, я пирснув сміхом. Вона подбала, щоб я навчився добре вправлятися зі зброєю, але до рівня мого батька мені було — як до неба. Мені більш до вподоби було чаклування, але в Хаосі чаклунів хоч греблю гати. Нарешті, вона відіслала мене до університету в Тіні Земля, яку полюбляли амберити. Але диплом комп’ютерника, отриманий у Берклі, також навряд чи додав мені якостей, необхідних, аби підносити прапор Хаосу в боротьбі з силами Порядку. Мабуть, я став для неї суцільним розчаруванням.
Я перенісся думками в дитинство, до тих химерних пригод, відправним пунктом яких слугувало це місце. Ми часто приходили сюди з Ґріллом, а Ґлейт або повзла біля наших ніг, або згорталася кільцем мені навколо руки чи ноги, або знаходила собі місце десь у мене за пазухою. Тут я видавав той дивний переливчастий крик, якому навчився уві сні, й інколи мені вдавалося викликати Керґму, і той приєднувався до нас, стрімко виринаючи зі складок темряви, з якоїсь проріхи перекрученого простору. Я так і не дізнався ніколи, хто ж такий чи що таке Керґма насправді, навіть якої він статі, бо він міняв свою форму і вмів літати, повзати, стрибати або бігати, набуваючи все нових незвичних форм.
У раптовому пориві я видав цей стародавній поклик. Звісно ж, нічого не сталося, а я вже за мить збагнув, що це було: плач за дитинством, яке минуло. Тоді я принаймні відчував, що мене любили. А тепер? Тепер я був ніхто — ані амберит, ані хаосит, і, сто відсотків, розчарування для всіх своїх рідних, з обох боків. Невдалий експеримент, ось хто я. Нікому я не був потрібний сам по собі, а завжди як щось таке, що може спрацювати. Раптом я відчув, що мені на очі навернулися сльози, і я ледь стримав схлипування. Не знаю, до якого стану я б себе роз’ятрив, бо мене відволікли від цього заняття.
Високо на стіні, ліворуч від мене, з’явилася червона точка, що спалахнула полум’ям. Полум’я перетворилося на вогняне коло під ногами людської постаті.
— Мерліне! — гукнув звідти голос, й омахи полум’я здійнялися вище. У відблисках я побачив знайоме обличчя, що трохи скидалося на моє власне, і зрадів, що воно знову надає сенсу моєму життю, навіть якщо цей сенс — смерть.
Я підніс догори ліву руку й зажадав від спикарда спалаху блакитного світла.
— Я тут, Юрте! — гукнув я, підводячись. Я почав створювати світлову кульку, яка мала б відвернути його увагу, поки я готував удар, що мав спопелити його електричним струмом. Якщо поміркувати, це, мабуть, найнадійніший спосіб його позбутися. Я втратив лік усім його спробам мене вбити й ще раніше вирішив, що наступного разу ініціатива ітиме від мене. Підсмажити його нервову систему здалося мені найкращим способом його вколошкати, попри ту силу, яку дав йому Фонтан. — Я тут, Юрте!
— Мерліне! Я хочу поговорити!
— А я — ні. Я намагався надто часто, і мені більше нема чого сказати. Ходи сюди й покладемо цьому край: зброя, рукопаш, магія. Мені однаково.
Він підняв обидві руки, долонями вперед:
— Перемир’я! — вигукнув він. — Тут, у Савалла, не можна з’ясовувати стосунки.
— Не намагайся згодувати мені це лайно про каяття, братику! — гукнув я у відповідь і тієї ж миті усвідомив, що щось у цьому може бути. Я пам’ятав, наскільки важливою була для нього думка старого, і розумів, що він нізащо не зробить нічого проти волі Дари в її домі. — До речі, а чого ти хочеш?
— Поговорити, я не жартую, — сказав він. — Що мені робити?
— Зустрінемось он там, — сказав я, метнувши свою світлову кулю так, аби вона освітила згори один знайомий об’єкт, який виглядав точнісінько, як картковий будиночок, зроблений зі скла та алюмінію. Промені світла відбивалися навсібіч від сотень поверхонь.
— Гаразд, — почув я у відповідь.
Я пішов у тому напрямку. Я бачив,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна», після закриття браузера.