Читати книгу - "Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Він питав про тебе.
— Справді? І це все?
— Він не мав якогось спеціального послання, якщо ти це маєш на увазі.
— Розумію.
Вона подивилася вбік, хвилинку помовчала. А тоді сказала:
— Ці фантоми мають короткий вік, чи не так?
— Так, — підтвердив я.
— Це просто бісить, — проказала вона, — думати, що, попри все, він ще може бути в грі.
— Він живий, адже так, мамо? — сказав я. — І ти знаєш, де він.
— Я йому не сторож, Мерліне.
— Гадаю, сторож.
— Це нахабство так зі мною говорити!
— Та я мушу це робити, — відповів я. — Я проводжав його, коли він вирушав сюди, до Дворів. Звичайно, він хотів бути тут разом з іншими для підписання мирної угоди. Але ще більше він хотів побачити тебе. У нього лишалося стільки питань без відповідей — звідки ти з’явилася, чому ти прийшла до нього, чому ви розсталися так, як розсталися...
— Досить! — вигукнула вона. — Припини це!
Я не звернув уваги на її слова.
— ...я знаю, що він був тут, у Дворах. Його тут бачили. Він, напевне, шукав тебе. Що тоді сталося? Які відповіді ти йому дала?
Вона схопилася на ноги, на обличчі її була лють.
— Усе, Мерліне, — сказала вона. — Схоже, з тобою неможливо підтримувати цивілізовану розмову.
— Він твій бранець, мамо? Ти зачинила його десь, у такому місці, де він не може тебе потурбувати, не може завадити твоїм планам?
Вона різко зробила крок від столу і, здається, навіть оступилася.
— Нестерпна дитина! — сказала вона. — Ти такий само, як він. Чому ти мусиш бути таким схожим на нього?
— Ти його боїшся, адже так? — сказав я, раптом зрозумівши, що це може бути правдою. — І ти боїшся вбити Принца Амбера, навіть маючи Лоґрус на своєму боці. Ти його тримаєш десь під замком, але ти боїшся, що він звільниться та зруйнує твої нові плани. І боїшся ти дуже давно, через те, що мусила зробити, аби вивести його з гри.
— Який абсурд! — сказала вона, задкуючи, бо я наближався до неї, обігнувши стіл. Тепер її обличчя виказувало справжній жах. — Це тільки здогадки! — продовжила вона. — Він мертвий, Мерліне! Припини! Забирайся геть! Ніколи не згадуй більше його ім’я в моїй присутності! Так, я його ненавиджу! Він знищив би всіх нас! І тепер знищив би, якби міг!
— Він не мертвий, — констатував я.
— Як ти можеш це стверджувати?
Я утримався від спокуси сказати їй, що говорив з батьком, і промовчав.
— Лише винні захищаються так несамовито, — сказав я. — Він живий. Де він?
Вона піднесла руки, долонями до себе, і склала їх на грудях, опустивши лікті. Страху і гніву наче й не було. Коли вона заговорила знову, в голосі її чулося чи не глузування:
— Тоді шукай його, Мерліне. Шукай його, обов’язково.
— Де? — запитав я.
— Шукай його в Безодні Хаосу.
Біля її лівої ступні з’явився язичок полум’я і почав оббігати все її тіло, рухаючись проти годинникової стрілки, підіймаючись вище й вище, залишаючи за собою суцільну вогняну завісу. Полум’я закрило її з головою, а тоді зникло з тихим шипінням, забравши її з собою.
Я зробив крок уперед, опустився на коліно на тому місці, де вона стояла. Долоня відчула слабке тепло, і це все. Гарні чари. Мене ніхто таких ніколи не вчив. Пригадавши минуле, я мусив визнати, що мама завжди мала слабкість до ефектних появ і зникнень.
— Привиде?
Він зіскочив з мого зап’ястка й завис у повітрі перед моїм обличчям.
— Так?
— Ти все ще заблокований і не можеш переміщатися крізь Тінь?
— Ні, — відказав він. — Блокування зникло, як тільки забрався образ Лоґрусу. Я можу мандрувати й до Тіні, і з Тіні. А можу й тебе перемістити. Хочеш?
— Так. Віднеси мене до галереї нагорі.
— До галереї? Тату, прямісінько з того місця, де знайшов Лоґрус, я занурився в темне море. Я не встиг обізнатися з місцевою географією.
— Пусте, — сказав я. — Сам упораюся.
Я активізував спикард. З шести його ліній заструменіла енергія, закручуючись спіраллю, забираючи нас із Привидом наче в клітку, вихором підносячи нас угору, до місця, де я побажав опинитися — до Катакомб Мистецтв. Поки ми летіли, я спробував викликати спалах полум’я, але так і не дізнався, вдалося це мені чи ні. Навіть дивно, як ті, хто це вміє, примудрилися досягти своєї майстерності.
7
Я переніс нас до моторошного залу, який серед усіх залів Катакомб старий очільник дому Саваллів полюбляв найбільше. Це був сад скульптур без природного освітлення, лише з невеличкими світильниками понизу, що ліпилися до підніжжя масивних брил. Тут було в кілька разів темніше, ніж у моєму улюбленому барі. Долівка не була рівною — увігнута, опукла, східчаста, складчаста — але загальний контур являв собою западину. Важко було оцінити розміри приміщення, бо, залежно від того, де стати, відкривалися нові простори та нові куточки. Ґрамбл, старий лорд Савалл, забажав, щоб цей зал не мав рівних поверхонь, і, на мою думку, це завдання потребувало найвищого рівня майстерності тіней.
Я стояв біля чогось, що скидалося на хитромудрий такелаж, от тільки корабля поблизу не було, а може, радше, на досконалий музичний інструмент, створений спеціально для того, аби на ньому грав якийсь титан, і світильники вихоплювали з темряви чи то канати, чи то струни, сріблячи ті, коли вони виходили з темряви й у темряву ж ховалися, очевидно, кріплячись до якоїсь розмитої темрявою рами. Інші брили виступали зі стін чи звисали зі стелі, наче сталактити. Я пішов уперед, і за кілька кроків те, що здавалося стінами, стало для мене підлогою. Брили, що стояли внизу, тепер витикалися зі стін.
Я йшов, а зал міняв свої обриси, крізь нього пронісся подув вітру, озвавшись зітханнями, гудінням, дзижчанням та дзвоном. Ґрамбл, мій вітчим, знаходив у цій залі втіху, тоді як для мене вона слугувала тільки місцем тренування відваги, завдяки тим пригодам, що чекали за її порогом. Утім, подорослішавши, я теж полюбив тут бувати, частково через те, що саме тут іноді я
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна», після закриття браузера.