Читати книгу - "Спомини"

Ежен Тіссеран (Eugene Tisserant, 1884–1972) — католицький церковний діяч, кардинал (з 1936), префект Конгрегації у справах Східної Церкви (1936–1959) і добрий приятель митрополита Андрея та Кирила Королевського. Як науковець-орієнталіст і знавець східного обряду привніс у діяльність конгрегації краще розуміння східної обрядової ідентичности й східного церковного права, виступав проти латинізації східних католицьких Церков. Після ліквідації УГКЦ в СРСР допомагав у розбудові Української Католицької Церкви у вільному світі. Двічі (1947, 1950) відвідував українські католицькі церковні осередки США та Канади, сприяв створенню українських католицьких митрополій у Канаді (1956) та США (1958). Завдяки йому постали також нові українські католицькі вікаріяти та екзархати в Австралії, Південній Америці та Західній Европі. Через архиєпископа Івана Бучка він передав чимало коштів на українські церковні, наукові та гуманітарні установи, а зокрема допоміг заснувати науковий осередок НТШ у Сарселі та українську Малу папську семінарію в Лурі (Франція), а згодом у Римі. У 1950-х роках Тісеран був одним з ініціяторів процесу беатифікації митрополита Андрея Шептицького.

Філіппо Кортезі (Filippo Cortesi, 1876–1947) — римо-католицький титулярний єпископ Сіракський (з 1921), апостольський нунцій у Польщі у 1921–1926 та 1936–1947 pp. Фактично виконував обов’язки нунція лише до вересня 1939 p., коли виїхав з Польщі разом із польським урядом і повернувся в Італію (з того часу його заступив апостольський нунцій у Німеччині Чезаре Орсеніґо, чиї повноваження з 1 листопада 1939 р. були формально поширені також на територію Польщі). Кортезі брав участь у полагодженні деяких польсько-українських конфліктів, зокрема того випадку, про який пише Йосиф Сліпий. Інформуючи Ватикан про стан українсько-польських відносин, Мармаджі багато зробив для захисту українських інтересів.

Іван Бучко (1891–1974) — єпископ УГКЦ, родом із с. Германів Львівського повіту (тепер Тарасівка Пустомитівського p-ну). Закінчив Академічну гімназію у Львові, богослов’я вивчав у Римі (1911–1915), висвячений у 1915 p., з 1922 — доктор богослов’я, у 1922–1929 — ректор Малої семінарії та професор духовної семінарії у Львові. З 1929 — єпископ-помічник митрополита Андрея Шептицького, у 1930-х роках брав активну участь у громадському житті. У 1939 р. виїхав з візитацією до Південної Америки, з 1940 р. жив у США, був генеральним вікарієм Філадельфійським. З 1942 — представник УГКЦ при Ватикані. Після війни у 1945 р. заснував Український допомоговий комітет у Римі, виступав в обороні української політичної еміграції в Европі. У 1946 р. призначений апостольським візитатором українців-католиків у Західній Европі; з 1953 р. — титулярний архиєпископ Леокадійський. Помер 21 вересня 1974 р. Про нього див.: Мирослав Марусин. Архипастир скитальців. Архиєпископ Іван Бучко. Львів 2008.

Можливо, мається на увазі Мирон Вахнянин — учений-медик, вчився за кордоном, проходив медичну практику у Відні, згодом працював у Народній лічниці в Львові (з 1904 — ординатор відділу внутрішних хвороб). З 1910 — співзасновник і член управи, а з 1924 — голова Українського лікарського товариства. У 1931–1934 pp. викладав у Греко-католицькій богословській академії у Львові.

Єпископ Йосиф Боцян помер 21 листопада 1926 р. Див. випуск “Богословії” за 1927 рік, присвячений єпископу Йосифові Боцяну.

Удобрухати (діял.) — задобрити, злагіднити, умилостивити.

Панкратій (Михайло) Кандюк, ЧСВВ (1871–1948) — єромонах-василіянин, родом із с. Тартаків на Сокальщині. Закінчив Львівську гімназію, у 1888 р. вступив у новіціят василіянського монастиря в Добромилі, богословські студії закінчив у Кракові, висвячений у 1896 p., викладав філософію та богослов’я у Львові, Лаврові та Крехові. У 1925–1932 pp. служив духівником у Руській колегії в Римі. У 1931–1946 pp. був генеральним консультором ЧСВВ з осідком у Римі, де й помер 25 вересня 1948 р.

Діонісій (Дмитро) Головецький, ЧСВВ (1885–1961) — єромонах-василіянин, родом зі Старого Самбора. В 1904 р. вступив до василіянського монастиря у Крехові, у 1909 р. склав вічні обіти, богословську освіту здобував у Крехові, Лаврові та Григоріянському університеті в Римі. В 1915 р. висвячений у Відні єпископом Діонісієм Няраді, служив сотрудником у Львові (до 1924). Згодом був ректором Руської колегії в Римі (1825–1934), у 1931–1944 — протоконсулом, а в 1944–1946 — генеральним вікарієм ЧСВВ. У 1946 р. виїхав до США. У 1947–1955 pp. викладав східне церковне право у Вашингтонському католицькому університеті. Помер 4 лютого 1961 р. у Ґлен-Коув (штат Нью-Йорк).

Див.: Пастирський лист Григорія Хомишина, єпископа Станиславівского, до клира єпархії Станиславівської про византійство. Станиславів 1931.

Йосиф Сліпий натякає тут на літургійну реформу митрополита Андрея Шептицького, яка мала на меті очистити обряд від латинських нашарувань. Ця реформа була започаткована ще в 1905 p., коли митрополит опублікував новий проект “Літургікона”, що містив Літургії Івана Золотоустого, Василія Великого та Напередосвячених Дарів. Всупереч василіянському звичаю на латинський лад сполучувати Служебник з Євангелієм, Апостолом і тропарями, митрополит Шептицький за давнім східним звичаєм розділив їх в окремі книги та усунув з богослужень багато латинських елементів. У 1929 р. митрополит видав новий “Літургікон” (Служебник), де повернув у Літургію слово “православні” у Великому Вході та усунув латинські рубрики. Оскільки ці обрядові реформи запроваджувалися без попереднього схвалення Риму, вони викликали опір з боку інших єпископів (Григорія Хомишина, Йосафата Коциловського, Константина Богачевського) та василіян.

Пастирський лист в обороні української православної Церкви. Послання було написане в