Читати книгу - "Беладонна. Любовний роман 20-х років"

не пояснювати, що відмовитися від такої вечері надто важко, хоч, правду сказати, той учорашній карась дуже гидкий, від нього смердить оселедцями, і я воліла б більше його не зустрічати. Та проте нам часто доводиться офірувати собою. Наш директор — не розумію, чого його називають отруком[61], — говорить, що подібні особи, — це ті, що підносять мені вечері, — і є найнадійніший кадр наших слухачів, і що з ними треба підтримувати зв'язок. Офірую, що ж поробиш! То от, вечеряли, пили. Коли ж п'ємо ми, то ніхто з нас не думає за похмілля, а це ж… ах, яка це неприємна річ! Я сьогодні тільки збагнула, що за послугу зробив мені вчора наш балетмайстер. (Одначе, що за милий хлопчина! Іншим разом я обов’язково напишу про нього.) Він сидів поруч зо мною й порекомендував запивати токайське холодною водою з содою. Я послухалась і, знаєш, прокинулася сьогодні, як після причастя. Свіжа, спокійна й здорова, ніби про ту вечерю й чути не доводилось. До речі, ще про вчора: було таки весело! Той спритний дурень цілував мені п’яти, а потім… проте ти знаєш не гірше за мене, на чому це кінчається. (І хотіла сказати про того хорошого рецепта… Не знаю, як це й вийшло так, що збочила на дрібниці.) Так от, вживай холодної води з содою — ти будеш мені вдячна — і порекомендуй це саме й Альфредові Івановичу; я працювала з ним минулий сезон і знаю його ранкові муки. Одначе прохаю тебе не приховувати цього цінного рецепта лише для себе та для Альфреда Івановича: рецепт мусить стати, сказати б, громадською власністю…»

Нарешті примус підігрів як слід дно старої нікелевої кавратки, що належала до інвентарю готелю, чай закипів, і Катерині довелося на цьому перервати писанину. Вона загасила вогонь, дістала з долівки щербату чашку і, відшукавши десь під капелюхом уламки черствого бублика, сіла снідати.

Але чай був несмачний; він відгонив готельними блощицями; а від бублика тхнуло гримувальними фарбами, і Катерина облишила намір підкріпити себе до обіду. Цю перерву вона скористувала лише на те, щоб дати лад своїм зачосам, звично нафарбувати губи, і потім знову взялася за листа.

Вона продовжувала:

«Дорога Марусю, ти турбуєшся, — як я живу? Як бачиш, не нудьгую, скаржитись і плакати нема причин. Маю хороше товариське оточення, користуюся успіхом на сцені і взагалі — у місті… До речі, хочу похвалитись: цього сезону я надибала оригінального закоханця. Як тобі й сказати, хто він такий… ну, щось таке, як губернатор, чи щось подібне до того; у всякому разі, важна особа в місті. Утьопався він у мене до чортиків. Приходить майже щовечора, але більше мовчить, супить чогось брови й зітхає, ніби він на порі лише першого кохання. Інколи бувати з ним надто приємно. Він такий сильний і цільний, що… ну, я тобі скажу так: після нього легко й ніжно засинається, так легко, як то бувало тільки в дитинстві. А більше він нудний і похмурий. Він не любить, коли його подратувати хоч трохи, не хоче зо мною показуватися на людях і навіть кричав на мене. Я його боюся трохи, боюся ще й того, щоб він не запропонував мені одружитися з ним. Ну, що йому тоді скажеш?.. Взагалі він багато надає ваги такій дрібничці, як оце сезонне кохання. Ну чого б йому? Діставсь моєї уваги — я з ним буваю добра — і задовольнився б. Так ні, він ще й зітхає, — піди ж ти, яка невдячність!..

Чи подобається він мені? Мабуть, ні, бо, повторюю, він невдячний, неоковирний якийсь, і інколи від нього тхне чимсь нехорошим. (Уяви собі: рішуче відмовляється від одеколону!) Я б із радістю позбулася його, та він дуже настирливий, і потім говорять іще, що ці мої відношення з ним можуть стати в пригоді нашому театрові. То я й терплю. Правда, воно трохи й приємно ще визнавати, що за тобою волочиться хтось такий, подібний до губернатора.

А втім, він буває й хорошим, безпосереднім, як дитина, і навіть ніжним. Тоді справді хочеться голубити його й любити… Та це ж буває рідко. До того… ти розумієш? він кричав на мене!.. Признатися, я віддячила йому за це: один вечір водила його під дощем годин із чотири й не пустила в хату, а два других — зовсім утекла від нього… Хай знає, з ким і як поводитись!

Та досить про нього, бо, чого доброго, ти подумаєш, що ця інтрига десь мене болить. Не зроби такого припущення, бо помилишся. Скажу по правді: лише цікавить. Наприклад, я й досі не встановила, з чого йому сталося, що він прилип до мене?.. Говорять, що в нього стара й погана жінка. Ах, Люсі, невже і я буду старою?! Не треба, нараз краще повіситись… Не треба, не треба, не треба!..

Нічого не пишу про наш театр, бо це тебе мало цікавить. Та й нового нема нічого. Наш директор потроху чіпляється до мене й теж вимагає «уваги». Не знаю, що з ними й робити? Доведеться, очевидно, поступитись, бо, як тобі відомо, я не люблю сваритися з людьми, тим паче, що від нього багато залежить.

Оце, мабуть, і кінчаю. Не все ще сказала, та мій шлунок нагадує про себе, мушу і його задовольнити.

Пиши, дорога Люсі. Твої листи нагадують мені той час, коли ми з тобою юними шістнадцятками підходили до театру… Скільки страху, побожності і хвилювання! А тепер… ми, мабуть, уже не ті… Прощай!

Катерина.

Р. S. Мало не забула: дізнайся, будь ласка, за хутра;