Читати книгу - "Битва королів"

— не просто лордів, а давніх королів на Півночі. На чолах вони мали кам’яні корони. Торен Старк, Король-на-колінах. Едвін Весняний Король. Теон Старк на прізвисько Голодний Вовк. Брандон Палій і Брандон Корабельник. Джора і Джонос, Брандон Безпутник, Волтон Місячний Король, Едеріон Наречений, Ейрон, Бенджен Милий і Бенджен Прикрий, король Едрик Снігова Борода. Обличчя їхні були суворі та сміливі, і дехто з них накоїв чимало лиха, та все одно це були Старки, і Бран знав про них усі перекази. Він ніколи не боявся крипти: вона була невід’ємною частиною домівки і частиною його самого, і він завжди знав, що одного дня теж тут лежатиме.

Але зараз його певність похитнулася. «Якщо вийду нагору, чи я ще повернуся вниз? А коли помру, де я опинюся?»

— Чекайте,— звеліла Оша, коли вони підійшли до гвинтових кам’яних сходів, які вели і нагору, і вниз, на глибші поверхи, де на своїх темних престолах сиділи ще древніші королі. Вона передала смолоскип Мірі.— Нагору вилізу навпомацки.

Деякий час іще чулися її кроки, але вони все даленіли й даленіли, поки не стихли остаточно.

— Годор,— занепокоївся Годор.

Брандон сотню разів повторював собі, як йому набридло ховатися в темряві, як хочеться знову побачити сонце, знову крізь вітер і дощ проїхатися на коні. Та коли ця мить прийшла, він злякався. В темряві він почувався в безпеці: коли навіть руки не бачиш у себе під носом, легко повірити, що й ворог тебе не побачить. Та й камінні лорди додавали йому мужності. Навіть не бачачи їх, він знав, що вони там.

Минуло, здалося, чимало часу, заки знов долинули звуки. Бран уже боявся, що з Ошею щось сталося. Братик нетерпляче крутився.

— Хочу додому! — вигукнув він.

— Годор,— покивав головою Годор.

А тоді почулися кроки, і за кілька хвилин у колі світла з’явилася Оша з похмурим виразом на обличчі.

— Щось тримає двері. Не можу зрушити їх з місця.

— Годор зрушить що завгодно,— сказав Бран.

Оша оцінила здорованя-конюшого поглядом.

— Може бути. То ходімо.

Сходи були вузькі, тому йшли по одному. Перед вела Оша. За нею тримався Годор, а в нього за спиною скорчився Бран, щоб головою не чиркати об стелю. Далі йшла Міра зі смолоскипом, а замикав тил Джоджен, ведучи за руку Рикона. По колу й по колу, все вгору і вгору. Бранові здалося, що він занюхав дим, та, мабуть, то був дим від смолоскипа.

Двері до крипти зроблені були з залізодрева. Старі й важкі, вони прилягали до землі під кутом. Підходити до них люди могли тільки поодинці. Оша, опинившись поряд, спробувала знову їх штовхнути, та Бран бачив, що все це марно.

— Нехай Годор спробує.

Довелося спершу витягати з кошика Брана, щоб його не розчавило. Міра присіла біля нього на сходах, обійнявши рукою за плечі, а Оша з Годором помінялися місцями.

— Відчини двері, Годоре,— попросив Бран.

Велетень-конюший поклав обидві руки на двері, штовхнув — і забуркотів:

— Годор?

Він лупонув кулаком по дереву, але двері й не ворухнулися.

— Годор!

— Спиною штурхни,— порадив Бран.— Або ногою.

Розвернувшись, Годор штовхнув двері спиною. І ще. І ще.

— Годор!

Одну ногу поставивши на сходинку вище, щоб зігнутися під тим самим кутом, під яким стояли двері, він спробував підняти їх угору. Цього разу двері застогнали й зарипіли.

— Годор!

Він підняв і другу ногу на сходинку вище, розставив ступні, напружився — і випростався. Обличчя в нього почервоніло від зусиль, а жили на шиї, Бран бачив, нап’ялися.

— Годор, годор, годор, годор, годор, ГОДОР!

Зверху почулося глухе торохтіння. І знагла двері смикнулися вгору, а на Бранове обличчя впало денне світло, на мить засліплюючи його. Ще один поштовх — і долинув гуркіт каміння, а прохід нарешті звільнився. Оша тицьнула в отвір своїм списом, а тоді вилізла й сама, і Рикон тут-таки протиснувся у Міри між ніг, щоб і собі вийти. Годор повністю відчинив двері та вийшов на поверхню. Останні кілька сходинок нести Брана довелося Рідам.

Небо було блідо-сірим, а навколо клубочився дим. Вони стояли в тіні Першої фортеці — тобто того, що від неї лишилося. Ціла стіна будівлі відкололась і завалилася. Двір засипало камінням і уламками химер. «Вони впали там, де і я»,— подумав Бран, побачивши їх. Деякі з химер розпалися на стільки шматочків, що можна було тільки дивуватися, як вдалося вижити Брану. Неподалік ворони обдзьобували мерця, якого привалило камінням, але він лежав долілиць, тож Бран не міг угадати, хто це.

Першою фортецею вже не користувалися кількасот років, але зараз вона ще більше, ніж раніше, нагадувала голий кістяк. Вигоріли всі перекриття і всі балки. Там, де відпала стіна, можна було зазирнути в кімнати, навіть у вбиральню. Але позаду неї і досі стояла зруйнована вежа, не більш обгоріла, ніж завжди. Джоджен Рід кашляв від диму.

— Відведіть мене додому! — вимагав Рикон.— Хочу додому!

Годор тупав ногами по колу.

— Годор! — тоненько скиглив він. А вони стояли, тулячись докупи, серед руїни та смерті.

— Ми так шуміли, що можна було дракона збудити,— сказала Оша,— але ніхто не вийшов. Замок — мертвий і спалений, як і наснилося Брану, та нам ліпше...— вона різко урвала мову, зачувши позаду якийсь звук, і рвучко розвернулася зі списом напоготові.

З-поза зруйнованої вежі з’явилися дві темні сухоребрі істоти, які помалу пробиралися через завали каміння. Рикон радісно заверещав: «Кошлай!» — і чорний деривовк кинувся до нього. Літо підійшов повільніше, потерся головою об руку Брана, лизнув у обличчя.

— Треба йти,— мовив Джоджен.— Стільки мерців — це привабить інших вовків, не тільки Літа з Кошлаєм, та й не всі вони будуть чотириногі.

— Ага, і дуже скоро,— погодилась Оша,— але нам потрібні харчі, та й, може, хтось тут і вижив. Тримаймося разом. Міро, підніми щит і затуляй нас із тилу.

На те, щоб помалу обійти замок, пішов весь ранок. Великі гранітні стіни вціліли, де-не-де почорнілі від вогню, та загалом неторкані. Але за цими стінами панували згуба й заглада. Обгорілі двері до великої зали ще димілися, а всередині рухнула стеля: не витримали крокви. Жовто-зелені шибки скляних садів були потрощені на друзки, плоди та квіти обірвані, а дерева полишені просто неба помирати. Від дерев’яної стайні, вкритої соломою, лишився тільки попіл і мертві коні. Бран подумав про Танцівницю, і йому захотілося плакати. Під бібліотечною вежею