Читати книгу - "Битва королів"

— Три дні,— відповів Джоджен. Хлопець підійшов нечутно, а може, і був тут весь час: у цьому сліпому чорному світі Бран не мав певності.— Ми вже боялися за тебе.

— Я був з Літом,— пояснив Бран.

— Задовго. Ти себе голодом замориш. Міра потроху вливала тобі воду в горло, а губи ми тобі мастили медом, але цього недосить.

— Я їв,— сказав Бран.— Ми вполювали лося, а тоді довелося відганяти лісокота, який хотів його відібрати.

Кіт був рудувато-коричневий, вполовину менший за деривовків, але затятий. Бран пам’ятав його мускусний запах і те, як він гарчав на них з дубової гілки.

— Це вовк їв,— мовив Джоджен,— а не ти. Обережніше, Бране. Пам’ятай, хто ти.

Він і так добре пам’ятав, хто він: малий Бран, Бран-каліка. «Ліпше вже Бран-бестія». Невже дивно, що йому краще спати й бачити сни Літа — вовчі сни? Тут, у холодній вогкій темряві гробниці, його третє око нарешті розплющилося. З Літом він міг встановити зв’язок, коли схоче, а одного разу навіть торкнувся Привида й поговорив з Джоном. Хоча, можливо, все це йому тільки наснилося. І тепер він не міг збагнути, чому Джоджен завжди намагається витягнути його назад. Спираючись на руки, Бран сів.

— Маю розповісти Оші, що я бачив. Вона тут? Куди вона пішла?

Відповіла сама дикунка.

— Нікуди, мілорде. Я вже наблукалася в темряві.

Долинув шурхіт підошов по камінню, Бран обернув голову на звук, але нічого не побачив. Йому здавалося, він чує її запах, але певності не було. Всі люди смердять однаково, а в нього ніс не такий чутливий, як у Літа, щоб їх розрізняти.

— Вчора ввечері я насцяла на ногу королю,— провадила Оша.— А може, і зранку — хтозна. Я спала, та вже не сплю.

Вони всі тут багато спали, не тільки Бран. Більше не було чого робити. Спати, їсти, знову спати, іноді трохи побалакати... але недовго, і то пошепки — про всяк випадок. Оша була б не від того, щоб усі взагалі мовчали, але як утихомириш Рикона чи змусиш Годора припинити нескінченно бурмотіти собі під ніс «Годор, годор, годор»?

— Ошо,— заговорив Бран,— я бачив Вічнозим у вогні.

Ліворуч чулося тихе Риконове посопування.

— Це сон,— сказала Оша.

— Вовчий сон,— мовив Бран.— Я чув і запахи. Ніщо не зрівняється з духом вогню чи крові.

— Чиєї?

— Крові людей, коней, собак — усіх. Треба піти подивитися.

— У мене тільки одна шкура,— сказала Оша.— А якщо той головоногий королевич мене злапає, то злупить її в мене зі спини батогом.

У темряві Мірина рука знайшла Бранову й потиснула.

— Якщо боїтеся, піду я.

Почувся шурхіт пальців по чомусь шкіряному, тоді скрегіт кремінного кресала об крицю. Ще і ще. Злетіла іскра, запалила пломінчик. Оша легенько дмухнула. Вихопився довгий білий язик полум’я, потягнувся вгору, як дівча навшпиньках. Над ним плавало Ошине обличчя. Вона торкнулася полум’я головкою смолоскипа. Обмазка спалахнула, наповнюючи світ жовтогарячим сяйвом, і Бран змушений був примружитися. Світло збудило Рикона, який, позіхаючи, сів.

Ворухнулися тіні, і на мить здалося, що й мертві теж устають. Ліанна і Брандон, їхній батько лорд Рикард Старк, його батько лорд Едвіл, лорд Віллам і його брат Артос Невблаганний, лорд Донор і лорд Берон і лорд Родвел, одноокий лорд Джонел, лорд Барт і лорд Брандон і лорд Креган, який воював з Лицарем-Драконом. На своїх кам’яних престолах вони сиділи з кам’яними вовками біля ніг. Сюди вони спустилися, коли з їхніх тіл висоталося тепло,— тут була темна зала мертвих, куди боялися ступити живі.

А в печері порожньої гробниці, яка чекала на лорда Едарда Старка, під його величною кам’яною подобою, скулилися довкруж купки хліба, води і м’яса шестеро втікачів.

— Лишилося вже мало,— пробурмотіла Оша, мружачись на їхні запаси.— Все одно скоро треба буде вилазити нагору, аби щось украсти, бо ще доведеться Годора їсти.

— Годор,— мовив Годор, широко до неї усміхаючись.

— Нагорі день чи ніч? — міркувала Оша.— Я вже лік втратила.

— День,— сказав їй Бран,— але темно від диму.

— Мілорд певен?

Навіть не ворухнувши покаліченим тілом, він випірнув назовні — і якусь мить бачив одразу дві картинки. Стояла Оша, тримаючи смолоскип, поряд скулилися Міра з Джодженом і Годором, а довга шерега високих гранітних стовпів, за якими сиділи давно мертві лорди, тягнулася у нескінченність... але видно було і Вічнозим, сірий від диму, з почорнілою і перехнябленою масивною дубовою брамою, окутою залізом;

і опущений підйомний міст, обплетений обірваними ланцюгами, якому бракувало дощок. У рові плавали тіла, мов острівці для ворон...

— Певен,— оголосив Бран.

Оша якусь мить поміркувала.

— Тоді ризикну глянути. А ви тримайтеся поблизу. Міро, принеси Бранів кошик.

— Ми повертаємося додому? — збуджено запитав Рикон.— Хочу свою конячку. А ще хочу яблучного пирога, і масла, і меду, і Кошлая. Ми підемо до Кошлая?

— Так,— пообіцяв Бран,— тільки будь тихо.

Міра повісила плетений кошик Годору на спину й допомогла посадити в нього Брана, просунувши його безпомічні ноги у дірки. Він відчував дивний трепет у животі. Він знав, що на них чекає нагорі, але йому все одно було страшно. Гурт рушив; Бран озирнувся кинути останній погляд на батька, і йому здалося, що в очах лорда Едарда застиг сум, так наче він не хотів їх відпускати. «Ми мусимо йти,— подумав Бран.— Уже час».

В одній руці Оша несла свій довгий дубовий спис, а в другій — смолоскип. На спині в неї висів меч без піхов — один з останніх, на якому ще було Мікенове тавро. Коваль викував цей меч для могили лорда Едарда — щоб його дух упокоївся. Але після загибелі Мікена, відколи зброярню вартували залізні, важко було втриматися й не забрати собі гарну крицю, навіть якщо це означало осквернити могилу. Міра взяла собі клинок лорда Рикарда, хоч і нарікала, що він заважкий. Брандон узяв меча свого тезки — меча, викуваного для дядька, якого він не знав. Він розумів, що в бійці з каліки навряд чи буде користь, але приємно було потримати клинок у руці.

Та то була тільки гра, і Бран це усвідомлював.

У великій, схожій на печеру крипті відлунювали їхні кроки. Тіні позаду проковтнули батька, а тіні попереду відступали, відкриваючи інші статуї