Читати книгу - "Королівський убивця"

— Будь ласка, скажіть їй принаймні, щоб вона на мене не сердилася, — благав я. — Скажіть їй, що вчора ввечері я не був п’яним. Скажіть, що я ніколи не хотів її обманути чи завдати їй якоїсь кривди.

— Я не передаватиму таких звісток! Лейсі, ти теж! Думаєш, я не бачила, як ти йому підморгнула? Вимагаю, щоб ви обоє поводилися пристойно. Ти не знаєш Моллі. Майстрині свічкарки. Вона не знає тебе. Так мусить бути. Лейсі, ходімо. Фітце Чівелрі, я сподіваюся, що цієї ночі ти трохи відпочинеш.

Вони залишили мене. Хоча я намагався піймати погляд Лейсі, запевнивши наш союз, вона уникала моїх очей. Двері за ними зачинилися, а я сперся на подушки. Намагався не дозволити, щоб мої думки протестували проти обмежень, накладених на мене Пейшенс. Хай як це дратувало, але вона мала рацію. Я міг лише сподіватися, що Моллі вважатиме мою поведінку бездумною, а не підступною чи негідною.

Я встав з ліжка й пішов розворушити вогонь. Тоді сів біля каміна й оглянув кімнату. Після місяців, проведених у Гірському королівстві, вона здалася мені похмурим місцем. Єдина річ, що претендувала на роль прикраси, була радше закуреним гобеленом. Він зображав, як король Вайздом укладає союз зі Старійшинами. Гобелен дістався мені разом з кімнатою, так само, як кедрова скриня в ногах мого ліжка. Я критично придивився до гобелена. Він був старим і поїденим міллю. Я знав, чому він потрапив сюди, на вигнання. Коли я був молодшим, він викликав у мене нічні кошмари. Виткано його було у старому стилі. Король Вайздом здавався дивно витягненим, тимчасом як Старійшини взагалі не нагадували жодних бачених мною істот. На їхніх опуклих раменах виднілися натяки на крила. А може, то був світловий ореол. Я сперся об камін, щоб краще їх роздивитися.

І задрімав. Прокинувся від протягу на плечі. Таємні двері біля каміна, що вели до володінь Чейда, були спокусливо широко відхилені. Я незграбно встав, потягнувся й рушив угору кам’яними сходами. Так я йшов тут і вперше, дуже давно, одягнений, як і тепер, лише в нічну сорочку. Пішов за страшним старим чоловіком зі спотвореним обличчям і очима гострими та ясними, як у крука. Він запропонував навчити мене вбивати людей. Також запропонував, без слів, що буде моїм другом. Я прийняв обидві пропозиції.

Кам’яні сходинки були холодними. Павутиння, пил і сажа над світильниками на стінах зоставалися незайманими. Очевидно, прибирання не поширилося на ці сходи. Як і на Чейдові апартаменти. Були такими ж хаотичними, непрезентабельними і зручними, як завжди. З одного боку кімнати, де містилася робоча плита, кам’яна підлога була голою і стояв величезний стіл. Як зазвичай, завалений усякою всячиною: ступки й товкачі, липкі тарілочки із залишками м’яса для Слінка, Чейдової ласки, горщики із сушеним зіллям, таблички й сувої, ложечки і щипці, закопчений чайник, який усе ще випускав у помешкання смердючу пару.

Але Чейда тут не було. Ні, він сидів у іншому кінці кімнати, де навпроти каміна з хилитливим вогнем стояло товсто вимощене крісло. Килими кількома шарами, один поверх одного, встеляли підлогу, а на гарно різьбленому столі стояла скляна миска, повна яблук, і карафка літнього вина. Чейд влаштувався у кріслі, тримаючи при світлі почасти розкручений сувій, який саме читав. Чи не відсунув його від очей далі, ніж раніше, і чи його худі руки не стали ще сухішими? Я задумався, чи він постарів за ті місяці, коли мене тут не було, чи це я просто раніше цього не помічав. Його сіра вовняна хламида була такою ж поношеною, як завжди, а довге сиве волосся, що закривало плечі, не відрізнялося від неї кольором. Як зазвичай, я мовчав, доки він не глянув угору й не помітив моєї присутності. Дещо змінилося, а дещо ні.

Нарешті він поклав сувій і глянув у мій бік. Мав зелені очі, а їхній блиск дивував на його обличчі Провісника. Попри віспини шрамів, що покривали йому обличчя й руки, його напівкоролівське походження було майже так само помітним, як у мене. Думаю, я міг би вважати його двоюрідним дідом, але наш учнівсько-наставницький зв’язок був тіснішим, аніж кровні узи. Він зміряв мене поглядом, а я наказав собі випростатися. Він поважним голосом наказав:

— Хлопче, підійди до світла.

Я ступив десяток кроків і дещо спантеличено зупинився. Він вивчав мене так само пильно, як і сувій.

— Якби ми з тобою мали зрадницькі амбіції, то могли б упевнитися, що люди помічають твою схожість із Чівелрі. Я міг би навчити тебе стояти, як він, а його ходу ти вже маєш. Ще показав би, як намалювати риски на обличчі, щоб мати вигляд старшого. Ти майже досяг його зросту. Ти міг би вивчити його словечка і його манеру сміятися. Ми повільно збирали б сили, непомітно, аби наші супротивники навіть не зрозуміли, що вони проґавили. А тоді, одного дня, ми виступили б і здобули владу.

Він замовк.

Я повільно похитав головою. Тоді ми обидва засміялися, і я присів на камені каміна біля його ніг. Тепло вогню приємно зігрівало спину.

— Думаю, це моє ремесло. — Він зітхнув і ковтнув вина. — Мушу думати про такі речі, бо знаю, що інші можуть таке намислити. Одного дня, раніше чи пізніше, якийсь дрібний нобіль повірить, що це оригінальна ідея, і прийде з нею до тебе. Зажди й побачиш, чи я не мав рації.

— Молюся, щоб ти помилявся. Я мав уже вдосталь інтриг, Чейде, і впорався геть не так добре, як сподівався.

— Вийшло не так і зле, враховуючи, з ким ти мав справу. Ти вижив.

Він глянув на вогонь позаду мене. Між нами висіло майже відчутне на дотик питання. Чому король Шрюд відкрив принцові Регалові, що я був навченим королівським убивцею? Чому поставив мене в ситуацію, коли я мав підкорятися і приймати накази від людини, що прагнула моєї смерті? Може, продав мене Регалу, аби відвернути принцову увагу від інших його претензій? Якщо ж я був жертовним пішаком, то чи й досі маю служити наживкою та відвертати увагу молодшого принца? Думаю, що навіть Чейд неспроможний був відповісти на всі мої питання, але вже ставлення якогось із них було найчорнішою зрадою з боку тих, ким були ми обидва: людьми короля. Ми давно віддали своє життя в розпорядження короля Шрюда, для захисту королівської сім’ї. Не нам вирішувати, як він має нас використати. Цей