Читати книгу - "Королівський убивця"

Отож Чейд підняв карафку з вином і наповнив для мене склянку. Якийсь час ми розмовляли про речі, що не мали для нас життєвої ваги, але були тим ціннішими. Я розпитував його про ласку Слінка, а він висловив мені гаряче співчуття з приводу смерті Нюхача. Поставив кілька питань, з яких я зрозумів, що він знає все, викладене мною Веріті, так само, як і більшість стаєнних чуток. Завдяки йому я набрався по вуха дрібних поголосок із замку та відомостей про те, що я пропустив серед челяді за час своєї відсутності. Але, коли я поцікавився його думкою про Кеттрікен, нашу королеву-в-очікуванні, його обличчя посерйознішало.

— Перед нею тяжка дорога. Прибула до двору, де до її приїзду не було королеви, а сама вона і є королевою, і не є. Прибула в тяжкі часи до королівства, якому загрожують і піратські наїзди, і громадські заворушення. Але найскладнішим для неї є те, що вона прибула до двору, який не розуміє її уявлення про королівську місію. Потрапила в облогу святкувань та зустрічей на її честь. Вона звикла жити серед своїх людей, сама займатися своїми садами, кроснами й кузнею, вирішувати суперечки й жертвувати собою, щоб полегшувати труднощі своїх підданих. А тут вона виявила, що її товариство — це тільки шляхта, привілейована й заможна. Їй незбагненна насолода від споживання витонченого вина й екзотичних страв, демонстрації одягу з дорогої тканини та вихваляння коштовностями, які є головною метою таких зібрань. Крім того, вона «не має доброго вигляду». На свій лад вона вродлива. Але надто велика, надто м’язиста, надто білява серед жінок Оленячого замку. Як бойовий румак поміж легких мисливських. У неї добре серце, але не знаю, чи достатньо їй сил для цього завдання, хлопче. По правді, мені її шкода. Приїхала сама, знаєш. Її нечисленний супровід давно повернувся в гори. Отож вона дуже самотня, незважаючи на те, що багато придворних запобігає її ласки.

— І незважаючи на Веріті, — засмучено сказав я. — Він не робить нічого, щоб розвіяти її самотність, навчити її наших звичаїв?

— Веріті має для неї мало часу, — прямо сказав Чейд. — Він намагався пояснити це королю Шрюду, перш ніж було укладено шлюб, але його не почули. Ми з королем Шрюдом були захоплені політичними перевагами цього союзу. Я забув, що тут, при цьому дворі, день за днем житиме жінка. Веріті має повні руки роботи. Коли б вони були лише парою людей і мали час, то, думаю, прихилилися б одне до одного. Але тут і зараз мусять докладати всіх зусиль, щоб усе мало добрий вигляд. А незабаром від них вимагатимуть спадкоємця. Вони не мають часу добре пізнати одне одного, не кажучи вже про прихильність.

Мабуть, він помітив біль на моєму обличчі, бо додав:

— Хлопче, у королівській родині так було завжди. Чівелрі та Пейшенс були винятком. І купили своє щастя ціною політичної вигоди. Нечувано, щоб король-в-очікуванні одружився з кохання. Я певний, що ти вже безліч разів чув, якою дурницею це було.

— І я завжди задумувався, наскільки він цим переймався.

— Це йому дорого коштувало, — тихо сказав Чейд, — але не думаю, щоб він шкодував через своє рішення. Але він був королем-в-очікуванні. Ти не маєш такої свободи дій.

От і воно. Я здогадувався, що він усе знає. Даремно сподіватися, що нічого про це не скаже. Я почув, як повільно червонію.

— Моллі.

Він повільно кивнув головою.

— Одна річ, коли це діялося внизу, в місті, а ти ще був більш чи менш дитиною. На це можна заплющити очі. Але зараз на тебе дивляться як на дорослого. Коли вона прийшла сюди, питаючи про тебе, язики почали молоти, а люди вигадувати всяке. Пейшенс напрочуд спритно зуміла втишити плітки й опанувати ситуацію. Не те, щоб я залишив цю жінку тут, будь моя воля. Але Пейшенс достатньо добре зі всім упоралася.

— Цю жінку… — повторив я слова, які мене вкололи. Якби він сказав «цю дівку», це не вразило б мене гостріше. — Чейде, ти неправильно судиш про неї. І про мене теж. Це почалося з нашої дружби, дуже давньої, і якщо хтось… помилково оцінив ситуацію, то це я, а не Моллі. Я завжди думав, що мої друзі в місті та час, який я проводив там як Новачок, належали тільки мені…

Я зупинився, чуючи лише дурість своїх слів.

— Ти думав, що можеш вести два життя? — Голос Чейда був тихим, але суворим. — Хлопче, ми належимо королю. Ми люди короля. Наше життя належить йому. Кожна хвилина кожного дня, уві сні чи наяву. Ти не маєш часу на власні клопоти. Лише на королівські.

Я трохи відсунувся, щоб глянути у вогонь. Обдумував у цьому світлі те, що я знав про Чейда. Ми зустрічалися з ним у темряві, у цих потаємних кімнатах. Я ніколи не бачив його поблизу Оленячого замку. Ніхто не називав мені його імені. Час від часу, переодягнений у леді Тайм, він вирушав у подорож. Колись ми разом їхали всю ніч, щоб побачити перше жахливе перековування у Форджі. Але навіть і це — з наказу короля. Що Чейд має від життя? Кімнату, добру їжу та вино й ласку для товариства. Він був старшим братом Шрюда. Через своє позашлюбне походження не мав права на престол. Невже таке життя мало бути попередником і взірцем мого?

— Ні.

Насправді я так не сказав, та коли глянув Чейдові в обличчя, він прочитав мої думки.

— Я обрав таке життя, хлопче. Якась невдало приготована суміш вибухнула і спотворила мене. Колись я був непоганим із себе. І марнославним. Майже так само марнославним, як Регал. Після того випадку я шкодував, що не помер. Кілька місяців я взагалі не виходив зі своїх кімнат. Коли ж нарешті вийшов, то був переодягненим, не в леді Тайм, тоді ще ні. Але маскування закривало моє обличчя й руки. Я залишив Оленячий замок. Надовго. А коли повернувся, той гарний молодик, яким я був колись, уже помер. Я виявив, що тепер, після смерті, я став значно кориснішим для родини. Насправді в цій історії ще багато чого, хлопче. Але знай, що я сам обрав своє життя. Не Шрюд змусив мене до цього. Я зробив це сам. Твоє майбутнє може бути іншим. Але не думай, що воно належить тільки тобі та що можеш ним