Читати книгу - "Стрі-чен-ня"

Січ з тої осені, так і не було вісти. Чи ти не знаєш? Ждали зі старою, ждали. Плаче он у хаті. Се пан хорунжий приїжджав, — кивнув у бік двійка яворів над дорогою. — Каже, нема Йвана, в Татарії в темниці преставився. Та, каже… Та шо там він скаже, і тіла ж нема, шоб по-християнськи вкласти. І нема сина. Давай, Килинко, горілки наллю.

— Що?

— Вип’єм горілки?

— Так.

Пуста вулиця, і зорі, холодні, тихі, і глухе село серед степу, і тополі над дорогою, та калина в садах, та яблуні, та городи в гарбузинні, та хміль.

Розійшовся туман ніччю та плив і плив, присипав призьби росою та тини; біліли хати боками одна перед одною хвалились на всі боки:

— Дивись, яка я!

— А я яка, дивись, мальована!

Там далі на околиці жито.

А в баби Дуньки похилився хлів, розлізся, та лободою його по кутах а волошки цвітуть, так хіба злічиш?

А зірки в непевному небі?

А на осінь Килина з Архипом таку свайбу одгуляли, що хіба й чув коли хто у сих краях.

05–06.2009, Карабутове-Конотоп

Христя

1

Христя, Христина, Христинка.

Мале дівча, миршаве було змалку, та ще й як сюди на Шаповалівку з хуторів перебралась із сім’єю, таке було, а до п’ятнадцяти літ од роду ого-го яка дівка виросла!

Ружа, не дівка.

І кароока, і чорноброва, і станом високим струнким гожа, а коса…

Ох, коса, їй-бо, руса коса до пояса, та пишна, хоч і стемніла на цю осінь трохи, а все ж, якій нашій панночці помірятись — та тьху!

Поруч не валялась!

А личко біле?

А губи пухкі червоні?

А хай Бог простить, не влюбишся — дурень будеш!

Одне тілько серденько не дуже в дівки, ой негоже-недоладне; її через те і од фізкультури у нас у школі звільнили, і дома по хазяйству мало що вона робить, та й у місті ж Конотопі славному, хай Бог спаса — в кардіології на обліку.

Так ото.

Порок серця.

А я її не знав майже, хоч і по сусідству жили.

Та не те щоб по сусідству, а через дві хати аж, а як баби Палажки покійної, царство небесне, розвалюху до рахунку брати, так і через три.

А от городик їхній (п'ятнадцять соток усього лишень) у мене за тином, котрим садок обнесено (тин ще прапрадід мій плів, до слова, шість десятків як-не-як вистояв, вважай). Малий такий городик, більше й не було в них.

Чого, спитаєте?

Та от чого.

Як купили хату в Семена Пасічника (той у Бурині квартиру братову взяв — брат депутат, у Києві іншу має, жарт хіба?), так із сусідами його Гуками не поділили той город, що коло хати, та й геть не зладили з сусідами тими, хай їм усіляка напасть із коростою!

Хіба ж Гучкою старою зладиш?

Як вийде ото на леваду корів виганяти, так усі їй не такі, й усіх посилає, хай Бог простить, і в Христа, і в Божу матір…

Ой лихо тому буде, хто їй та й шлях пильний перейде!

Й перекотиполю всякому не поздоровиться.

Прокляне, і в душу наплює, і до сьомого коліна прокляне, і двір бур’яном обросте, і скотина зачахне, пропаде, і в городах лобода попре із щирицею та хрін, колорадський жук картоплю виїсть, а діти так дулі щоб у якийсь вуз вступили!

Так ото.

І се ж Гуки стрепенулись, самі Семенів город засіяли, кажуть, наш буде.

Христин старий, Омелько Гуцул, сам із Закарпаття родом, ще думав лаятись, так жінка припинила — вона заслабла саме, кажуть, рак.

І остався їм лишень другий Семенів городик, у мене за хатою та за садком, тином обнесеним.

Чого ж я ту Христину мало й бачив — не робила вона на городі, ні весною не садила його, ні влітку не сапувала, ні восени не вибирала.

Та трісне воно, здоров’я ж дорожче.

Жили собі й жили.

Одно тільки в тої малої було захоплення: бур’ян на городі палити, тоді тільки її й бачив. Мені казали товариші шкільні що вона змалку те полюбляє, хто на хуторі її кого знав казали раз ледве хліва сусідського не спалила, їй тоді мо’ рочків з п’ять було.

Та про неї багато казали різного, не завше й хорошого, а я віри не йняв. Що ті хлопці тілько не придумають на дівку чорнобриву наговорити.

Ото западе якому в душу, він і біситься: і така вона йому, і сяка.

Сам же я вечорами літніми погожими в себе в садку на гітарі вибренькував:

«Но не верю я тому, что говорят,

Все ребята сочиняют про девчат…»

Так і вважав.

І се ж тоді, тої осені холодної я одинадцятий закінчував, курити почав, а од батьків ще ховався, та все більше в садку.

Така тоді осінь була… Що літо холодне дощове, що осінь рання. Ще з серпня повіяло з заходу, і вечори аж морозні стали.

Казав хто: циклон, циклон… А я: ні, кажу, то вже осінь.

Заворожила осінь золота.

А то саме бабине літо було, таке ж раннє, як і осінь. Рано залітало павутиння, обплело все навкруг. Казали: то перше бабине, ще й друге буде, у жовтні. А я віри не йняв, ні, кажу, скоро зима.

І в день той, вірніше, увечері, я в садку ховався, покурював. А Христя в себе на городі бадилля палила та не берегла себе ніяк.

Лежать же ото купки маленькі, візьми ж і пали собі, а вона ні, вилами їх вилами! І три величезні купи збила, щоб було більше диму та пожару на всю околицю, на все село.

Підпалить і снує між них, купин отих, так і снує, і підкидає, і димом дише, та не кашляє, а наче й легше їй дихати, легше, все груди розправляє і чим дужче горить та кадить, тим ширше.

Може, в неї й серце тоді не боліло, одпускало — так я думав собі.

Наче легше їй ставало жити, наче лікувалась тим огнем.

А закадило на все село.

Ой закадило, закоптило, страх господній! Дим на нижні вулиці попер — матінко моя!

Вадим конем додому верхи їхав, так ох і матюкався, бо ж і кінь не йшов через ту стіну димну! А корови ж як із паші плелися, так пастух наш і голос зірвав, поки прогнав, таке риговище зчинила