Читати книгу - "Гепард, Джузеппе Томазі ді Лампедуза"

душа сповнювалась радістю, коли, нарешті, залишалась позаду обвита плющем паркова хвіртка і він опинявся на волі. А на шляху, залитому першим світлом ранку, князя терпляче очікував дон Чіччо і, посміхаючись у жовті вуса, добродушно напучував собак, у яких під оксамитною шкірою нетерпляче ходили м’язи. В небі ще сяяла прозора й волога Венера, схожа на розбухлу виноградинку, але з-за обрію вже немов долинав гуркіт сонячної колісниці, яка нестримно мчала вгору. Невдовзі вони зустрічали отари овець, що отупіло, гурт за гуртом, бігли навпроти, немов морський приплив; їх підганяли камінцями пастухи з замотаними в шкури ногами. В перших променях сонця м’яко відсвічувало рожевими відблисками пишне бараняче руно. Князь та дон Чіччо насилу стримували своїх заїдливих лягавих, які шалено рвалися до пастуших вовкодавів. Після цієї гучної інтермедії вони звертали на гірську стежку і потрапляли в пасторальне сицилійське царство одвічної тиші. Вони враз опинялися поза простором, а ще більше — поза часом. Від Доннафуґати з її палацом та скоробагатьками їх відділяло всього кілька миль, але звідси навіть згадка про неї здавалась блідою, немов далекий пейзаж, що іноді видніється за довгим тунелем. Її радощі і страждання зливались в одну невиразну пляму, яка не належала навіть до минулого. На тлі навколишньої скам’янілості Доннафуґата та її мешканці неначе переносились у майбутнє і видавались не дійсністю з каменю і плоті, а химерною, утопічною вигадкою якогось сільського Платона. Здавалось, досить найлегшого струсу, і все це набуде інших форм, а то й зовсім перестане існувати. Таким чином, позбавлена тієї реальності, яка притаманна навіть згадкам про минуле, Доннафуґата хоч на час полювання переставала турбувати князя.

А взагалі протягом останніх двох місяців турбот у нього не бракувало: вони насувалися звідусіль, немов мурашва до мертвої ящірки. Деякі з них були пов’язані з новою політичною ситуацією, інші — з пристрастями його близьких, ще інші, найпекучіші, породжувались його власною неврівноваженістю та хворобливою помисливістю, якими він реагував на політичні події і «примхи» своїх близьких (примхами він називав у хвилини роздратування те, що зазвичай вважав пристрастями). Щодня князь робив мислений огляд своїх турбот, примушував їх маневрувати, наказував стати в колони або вишикуватись в шереги на плацу стривоженого сумління, сподівався помітити в їх рухах заспокійливу кінцеву мету, та марно. В минулі роки труднощі були менші, і, в усякому разі, перебування в Доннафуґаті було періодом відпочинку. Турботи кидали свої рушниці, розбігались по гірських ущелинах і скромно перебивались там хлібом та сиром; вони тримались так спокійно, що можна було забути про їхні войовничі мундири і прийняти їх за безневинних пастухів. Але цього року вони залишились у строю, немов бунтівне військо, що горлає, розмахуючи зброєю перед самим носом у розгубленого командира, який наказує всім розійтись, а натомість бачить, як ще тісніше, ще грізніше змикаються лави його солдатів.

Оркестр, хлопавки, дзвони, циганські пісеньки і «Те Deum» на честь прибуття — все це чудово, але потім що? Буржуазна революція, що підіймалася сходами його палацу у фраці дона Калоджеро; яскрава врода Анджеліки, що затьмарила стриману граціозність Кончетти; квапливість Танкреда, який прискорював природний хід подій і вхитрявся прикрасити квітами чуттєвого збудження найреалістичніші мотиви; сумнівність і двозначність плебісциту, тисячі карколомних махінацій, до яких мусив вдатися він, Гепард, який протягом стількох років недбалим порухом лапи змітав усі перепони на своєму шляху.

Танкред, що від’їхав місяць тому, перебував тепер у Казерті і разом з іншими офіцерами жив у апартаментах колишнього короля. Звідти час од часу він надсилав листи дону Фабріціо, який уважно перечитував їх, то стогнучи, то сміючись, а потім ховав у найпотаємнішу шухляду свого секретера. Танкред ні разу не написав Кончетті, але в жодному листі до дядька не пропускав нагоди передати їй добродушно-іронічний привіт. Якось він навіть написав: «Цілую лапки всім гепардятам, а особливо Кончетті». Звичайно, фраза не уникла батьківської цензури, коли, скликавши всю родину, князь зачитував листа. Мало не кожного дня до них навідувалась Анджеліка, супроводжувана доном Калоджеро або похмурою покоївкою. Офіційно вона приходила в гості до своїх подруг, юних княжен, але всі розуміли справжню мету відвідин, коли гостя з удаваною байдужістю запитувала:

— А що чути від князя?

В устах Анджеліки слово «князь» означало, на жаль, не його, дона Фабріціо, а юного ґарібальдійського капітана. Це викликало у дона Фабріціо складне почуття, в якому бавовна чуттєвих ревнощів перепліталась з шовком радості з успіху його улюбленця Танкреда — почуття, треба визнати, не дуже приємне. На це запитання завжди відповідав він сам у ретельно продуманій формі. З новинами князь поводився, як досвідчений садівник з кущиком троянд: обережно зрізав і зайві колючки (розповіді про амурні пригоди в Неаполі з захопленим описом прекрасних ніжок балерини Аврори Шварцвальд), і передчасні пагони («Напиши мені хоч кілька слів про синьйорину Анджеліку» або «В кабінеті Фердинанда II я побачив Мадонну Андреа дель Сарто, яка нагадала мені про синьйорину Седара»). Невиразний герой його розповідей мало чим скидався на справжнього Танкреда, зате ніхто не міг би звинуватити князя, що він виступає в ролі звідника або руїнника чужого щастя. Та хоча ця словесна обережність цілком відповідала особистому ставленню князя до поміркованої пристрасті Танкреда, вона завжди дратувала його, оскільки була вимушеною. А втім, це був лише один із випадків тих хитрувань у мові та поведінці, до яких він змушений був вдатися останнім часом. Дон Фабріціо з жалем згадував, як ще рік тому він міг казати все, що заманеться, певний, що кожне його слово буде сприйняте, як євангельська заповідь, а будь-яка необачність — як ознака князівської безтурботності. В годину лихого настрою він увесь оддавався хворобливій тузі за минулим і часом далеко заходив по цій небезпечній стежці. Якось, розмішуючи цукор у чашці з чаєм, який подала йому Анджеліка, він упіймав себе на думці про можливості тих Фабріціо Салін й Танкредів Фальконері, які жили триста років тому. Вони б задовольнили своє бажання переспати з тогочасними Анджеліками без втручання парафіяльного священика; їх би мало турбував посаг селянок (які, до речі, тоді його не мали) і, нарешті, вони б не примушували своїх шановних дядьків викручуватись перед дівкою, щоб, не дай Боже, не вибовкнути їй чогось зайвого. Цей приступ атавістичного любострастя (яке, зрештою, було не зовсім любострастям, а радше забарвленими чуттєвістю лінощами) був таким грубим, що цей вихований п’ятдесятилітній аристократ раптом засоромлено почервонів, і, незважаючи на численні перепони, в його душу прокралися руссоїстські докори сумління. Відтоді його нестримна відраза до пристосовництва, в якому він дедалі погрузав,