Читати книгу - "Гепард, Джузеппе Томазі ді Лампедуза"

Вхід до закритого жіночого монастиря — річ досить складна навіть для тих, кому це дозволено. Святі відлюдниці завжди неохоче приймають гостей. Вони довго зволікають, перш ніж відчинять двері, і чекання особливо розпалює цікавість відвідувачів, надаючи дозволу на вхід виняткової принадності. Цього разу, просидівши разом з усіма добру чверть години у приймальні, Танкред несподівано підійшов до князя й спитав:

— Дядьку, ти не міг би сказати, щоб і мене пропустили? Врешті, я теж наполовину Саліна і жодного разу не був усередині.

Хоча князеві було приємно чути це прохання, він рішуче похитав головою:

— Ти ж знаєш, синку, що, крім мене, сюди не дозволяється входити нікому з чоловіків.

Але Танкред не здавався.

— Пробач, дядечку. «Опріч князя Саліни, сюди, за згодою ігумені, можуть увійти двоє кавалерів із його почту». Я нині вранці прочитав устав. Я буду кавалером із твого почту, твоїм зброєносцем, ким завгодно, Тільки благаю — попроси ігуменю!

У голосі юнака відчувався незвичний запал. Можливо, він тепер хотів загладити перед кимсь неприємне враження від учорашньої історії. Це підкупило князя.

— Якщо тобі справді так хочеться, то я спробую…

Але в цю мить Кончетта з невинною посмішкою глянула на свого кузена.

— Танкреде, перед будинком Джінестри ми бачили на землі велику колоду. Принеси-но її, так ти увійдеш швидше.

Блакитне око Танкреда потемніло, він раптом почервонів, як маківка — чи то від гніву, чи то від сорому — і хотів знову щось сказати здивованому князеві, але Кончетта випередила його і вже роздратовано, без посмішки, промовила:

— Не слухай, татку, він жартує. Адже він уже раз побував у жіночому монастирі — з нього досить. А до нашого йому ходити зась!

Лунко клацнув важкий засув — і двері відчинилися. В душній приймальній повіяло прохолодою з внутрішнього дворика, почувся шепіт черниць, які скупчилися біля входу. Для подальших переговорів уже не було часу. Танкред повернувся і вийшов на залиту палючим сонцем вулицю.

Відвідини минули чудово. Із любові до спокою князь не став допитуватись у Кончетти, що спонукало її на таку витівку; самі посварились, самі й помиряться. В душі він навіть радів цій сварці — вона принаймні віддаляла на певний час неприємні клопоти, нудні розмови, необхідність щось вирішувати. Належно вшанувавши пам’ять блаженної Корбера, усі ввійшли до трапезної, випили для годиться по чашці слабенької монастирської кави і з насолодою призволились до нуги. Княгиня оглянула монастирський гардероб, Кончетта із притаманною їй стриманістю поговорила з кількома святими сестрами, і, прощаючись, князь, як водилося, залишив на столі десять золотих унцій. Щоправда, у приймальній вони побачили самого лише отця Пірроне, який пояснив, що Танкред пішки подався додому, бо раптом згадав про листа, якого мусив терміново написати, але ніхто не звернув на це уваги.

Повернувшись до палацу, князь піднявся до бібліотеки, розташованої у фасадній частині, якраз під дзиґарями та громовідводом. Крізь щільно зачинені вікна, мов на долоні, видно було широкий міський майдан, оточений запорошеними платанами. Навпроти палацу кілька будинків, споруджених місцевими архітекторами, тішили око своїми веселими чепурними фасадами, оздобленими невеличкими балкончиками, під якими позгинались потемнілі від часу вапнякові титани; інші, серед них дім дона Калоджеро Седари, виставляли напоказ скромні фронтиспіси в стилі ампір.

Дон Фабріціо в задумі походжав по великій залі, кидаючи час од часу байдужі погляди на майдан. На одній із лавок, що їх він подарував громаді, вигрівалося троє старезних дідків; зграйка хлопчаків з галасом ганялися один за одним, рубаючи повітря дерев’яними шаблями. Чотири мули стояли, прив’язані до дерева. То була типова картина сільського життя під нещадними променями палючого сонця. Раптом увагу князя привернула по-міському елегантна постать на майдані. Князь напружив очі і, попри те, що той був далеко, впізнав свого небожа, стрункого, з похилими плічми та тонким станом у тісно застебнутому сюртуку. Танкред уже встиг переодягтися, змінивши ранковий каштановий сюртук на небесно-блакитний мундир для амурних баталій, як він його називав. Тримаючи в руці ціпок з лакованим навершям (мабуть, той, який мав герб Фальконері з єдинорогом та гасло «Semper purus»[92]), він ішов легко, мов той кіт, неначе боявся запорошити свої черевики. Кроків за десять позад нього йшов слуга, тримаючи в руці невеличкого перев’язаного червоною стрічкою кошика, з якого виглядали жовті рожевобокі персики.

Юнак обминув гурт шибеників, здалеку обійшов калюжу мулячої сечі і постукав у двері будинку Седари.

Розділ третій

Князь вирушає на полювання. Князеві турботи. Лист від Танкреда. Полювання і плебісцит. Дон Чіччо Тумео гнівається. Князь ковтає жабу. Маленький епілог.

Жовтень, 1860

Дощі надійшли і відійшли, а золотосяйне сонце знов піднялося на свій високий трон, немов той король, що цілий тиждень ховався від бунтівних підданців і тепер повернувся до влади — гнівний, але стримуваний конституційними актами. Спека помітно спала, світло було яскраве, але вже не вбивало ніжних барв землі. Свіжі, тендітні паростки конюшини та м’яти оживили вигорілі поля, боязкі промені надії осяяли людські обличчя.

Майже щодня князь Фабріціо, разом з вірним доном Чіччо Тумео і собаками Терезіною та Арґуто, проводив довгі години на полюванні, від світанку до полудня. Їхня здобич зовсім не виправдувала затрачених зусиль, бо навіть найдосвідченішому мисливцеві важко влучити в ціль, якої майже не буває, і той день вважався щасливим, коли князь приносив на кухню пару куріпок. Що ж до Чіччо, то він буквально божеволів з радощів, коли міг кинути на стіл забитого дикого кролика, і тут же, ipso facto[93], як водиться в Сицилії, величав його зайцем.

А втім, навіть найбагатша здобич принесла б князеві лише незначне задоволення. Для нього втіха від полювання розпадалась на безліч дрібних епізодів. Йому було приємно прокидатися на світанку, квапливо голитися при блиманні воскової свічки, від якої, повторюючи кожен його рух, на стелі танцювали химерні тіні, потім переходити крізь поринулі в сон салони, майже наосліп обминаючи столики з безладно розкиданими на них гральними картами поміж фішок і порожніх пляшок; його погляд раптом зупинявся на піковому валеті, який неначе навмисне вискочив із колоди, щоб по-чоловічому побажати йому доброго полювання. Він з насолодою йшов парком, застиглим у сірій імлі, і на ходу прислухався до метушіння ранніх пташок, які струшували зі свого пір’я на землю крапельки нічної роси. Його