Читати книгу - "Історія світу. Минуле як дзеркало сьогодення, Терьє Тведт"

сини мусили боротися між собою за трон, аж доки хтось не перемагав. Усі достатньо дорослі сини жили в різних частинах імперії на однаковій відстані від столиці. Отримавши звістку про смерть батька, сини наввипередки мчали у столицю. Усіх, крім переможця, вбивали. Коли наприкінці XV столітті на трон сів Мехмед ІІІ, він наказав вбити 19 братів, включно з немовлятами[138]. Це була жорстока система, але завдяки їй клану Османа вдалося зберегти владу.

У суспільстві загалом законодавство ґрунтувалося на шаріаті, а доповнював його секуляризований канун — традиція, що розвинулася з правової практики поміж турків і монголів. В Османській імперії це означало, що султани, халіфи та місцева влада могли встановлювати власні правила, якщо шаріат це не пояснював. Такі правила, зокрема, створювали для економічних відносин. А втім, попри добре розвинену правову систему, султанат однаково можна назвати деспотією. Маючи дисципліновану постійну армію рабів і збираючи податки з різних підкорених народів, Османська імперія прибрала будь-яку внутрішню загрозу. Державу формувала велика бюрократія, безпосередньо підпорядкована султанові. Але влада ґрунтувалася на думці, що султан самотужки, за допомоги радників, дбав про те, щоб проблему розв’язали якнайкраще. Саме султан був гарантом доброго керівництва та стабільності, і це можна було втілити тільки завдяки безмежній владі. Передумовою для такої автократичної системи з владою над величезною мультиетнічною імперією, що зоставалася цілісною впродовж дуже тривалого періоду, була широка торговельна система й поширення мусульманської умми. Дискусія поміж істориків щодо значення кожного з цих чинників зараз повертається у визначений напрямок, коли Ердоган та його союзники намагаються відродити ісламський спадок Османської імперії.

За дев’ять років після того, як Реджеп Тайїп Ердоган наказав автобусам у Стамбулі їздити з прапорами на честь завоювання Константинополя, 24 липня 2020 року він очолив першу за 90 років молитву в Софійському соборі в Стамбулі[139]. За наказом президента, колишній православний собор, у якому дотепер був розташований музей, став мечеттю. У центр історичного кварталу Стамбула, де вже стояли телекамери всіх світових ЗМІ, на молитву прибули турецький лідер і низка міністрів. Вони стояли навколішки на нових турецьких килимах, а довжелезні поволоки за їхніми спинами затуляли оригінальні візантійські мозаїки Ісуса та Діви Марії. Мусульманський лідер Туреччини зійшов сходами мечеті, тримаючи в руках меч султана Мехмеда Завойовника. Згодом він пояснив, що це був ритуал, який завжди проводили в мечетях і який символізував завоювання. Музей, що його свідомо й злочинно заснував Ататюрк у стінах собору 1934 року, більше не існував[140]. Зовні, на площі, разом з Ердоганом молилися 350 000 людей, згадуючи вдале османське завоювання залишків Східної Римської імперії.

Молитва Ердогана в Софійському соборі лише підкреслила те, що минуле Османської імперії — це не просто минуле. Згадана подія радше засвідчила, що минуле впливає на сучасність, а боротьба за інтерпретацію цього минулого формуватиме наше майбутнє.

  Перед занепадом бундючність буває

Династія Мін та Османська імперія були двома найрозвиненішими й найпотужнішими державними утвореннями у XV столітті. Вони мали абсолютно різну економіку та вкрай розбіжну державотворчу ідеологію[141]. Династія Мін ґрунтувалася на сільськогосподарській економіці в провідній технологічній країні світу, розвинувши внутрішній ринок, — тобто це було поєднання торговельної й аграрної імперії. Османська імперія переважно ґрунтувалася на далекій торгівлі й опиралася на збирання данини, хоч також зайняла вкрай родючі сільськогосподарські землі. Якщо в Китаї релігія відігравала маргінальну роль і релігійні місії не мали значення для зовнішньої політики Пекіна, то правова система Османської імперії та її державотворча ідеологія були пов’язані та опиралися на релігію в імперії. Її експансіоністську політику повсюдно обґрунтовували священною війною ісламу.

У Китаї не було справжнього духівництва, яке уособлювало б релігійну та політичну владу. Не було й жодної універсалістської релігії, що спонукала б до місіонерства та експансіонізму. Конфуціанство становило радше світську, прагматичну ідеологію, що пояснювала, як правити Китаєм і розвивати його якомога гармонічніше — і які цінності потрібні, щоб досягти цієї мети. Китай за часів Мін був доволі інтровертною державою, яку влаштовувала своя позиція — Серединне царство або центр світу.

Приблизно 1500 року майбутнє «Сяйнистої династії» й «Божественно захищеної, квітучої, абсолютної власності дому Османа» здавалося світлим.

Триста років по тому все змінилося. У 1800 році династії Мін більше не існувало, і Китай за нової династії Цін стояв на порозі того, що в китайській історіографії називають «Століття приниження». Османська імперія, своєю чергою, незабаром отримає принизливе прізвисько «Хворий чоловік Європи» й розпадеться, зокрема під тиском вимог більшої автономії від Єгипту та після Грецької революції проти османів. Виявиться, що жодному з цих ранніх та потужних суспільств не вдалося радикально змінити ані спосіб виробництва, ані технології. Не існувало й реальних політично-економічних сил, що конкурували між собою й могли змінити чи докорінно реформувати чинну політичну систему або владу панівних еліт і класів.

Велич, розвиток та значення Мін і Османської імперії лиш підкреслюють потребу дивитися на історію світу як на історію не лише Заходу. Крім цього, їхнє значення показує, якою вузькою стає перспектива, якщо світову історію зводити до функції або наслідку влади та лідерства західного світу. Говорячи про європоцентричність історії, часто говорять, що потрібно покласти край впливу етнічних і расових чинників на дослідження, неначе можна змінити те, що історик — європеєць, африканець, азієць, біло- чи темношкірий. Певна річ, для опису складних подій немає однієї правильної позиції. А втім, клопіт із європоцентричними, азієцентричними та афроцентричними інтерпретаціями історії світу виникає тоді, коли власну історію вважають за природну міру всіх речей або коли власний континент стає центром, навколо якого обертається Історія.

Якщо звільнитися від короткозорого європоцентризму, стає зрозуміло, що поява в сучасному світі ідей про рівні права людей, верховенство права, народовладдя, а також поступ технологічного розвитку, який догори дриґом перевернув життя людини, — це все аж ніяк не природний чи необхідний крок у розвитку історії. Виявляється, тут радше йдеться про історичне диво — землетрус, що змінив перебіг історії.

Тож, беручи за основу саме такий підхід, ми з’ясуємо, чому не Азія, а саме Англія — і відтак увесь Захід — кинула виклик такому світоустрою, хутко й неочікувано поставивши Європу в центр світу.

Частина ІІІ. Перемоги Заходу

 

  Новий погляд на революцію, що змінила світ

Якби хтось зібрав усіх мудрих голів світу на конференцію 1500 року, жоден із них не сказав би, що доволі периферійний, маленький і дощовитий острів у Північній Атлантиці стане місцем, яке поведе світ у нову епоху. Однак, на диво, саме це й сталося. Приблизно 1800 року тривала азійська ера в історії добігла кінця. Панування аграрних цивілізацій пішло в минуле, а Англія стала лідером та першопрохідцем у новій промисловій світовій економіці, що позначилося на глобальному балансі сил, óбразі світу та економічних відносинах, які ми й досі не розуміємо або не можемо побачити їхні тривалі наслідки.