Читати книгу - "Історія світу. Минуле як дзеркало сьогодення, Терьє Тведт"

Успіх ісламу ґрунтувався на тому, що багато вірян були переконані, що Бог чи Аллах востаннє явився перед людьми ще за часів Мухаммада. Вони вважали, що саме мусульмани жили за справді останнім посланням Бога, а євреї та християни дотримувалися застарілих — тому й хибних — версій плану та волі Бога чи Яхве. Усі люди, хай де вони жили й до якого клану чи етнічної групи належали, мусили віддати себе в руки Аллаха як єдиного Бога — бо ж слово «іслам» означає «упокорення». Говорячи про ісламську традицію, яку створили Мухаммад і його найближчі послідовники, мусульманські лідери — і під час арабської експансії VII—VIII століть, і під час завоювань Османської імперії в XIII столітті — могли стверджувати, що релігійний обов’язок кожного полягав у тому, щоб оберігати й поширювати єдине та останнє послання й одкровення єдиного бога всім. Певна річ, за потреби, боронити та поширювати іслам варто зі зброєю в руках.

Пророк Мухаммад був взірцем релігійного та військового лідера. Чоловік, перед яким явився Бог, символізуватиме та втілюватиме унікальне поєднання політики, релігії та воєнної активності — так іслам від самого початку відрізняється від інших моністичних релігій і від інших світових релігій, як-от індуїзм і буддизм. Релігійні лідери були водночас політичними та військовими лідерами для мусульманської умми — одної єдності, що теоретично охоплювала всіх мусульман. Так, іслам ґрунтувався на якісно відмінній системі влади, аніж у християнстві, де Ісус помер на хресті як повстанець проти можновладців. Якщо перше століття християнства — це історія про гноблення та переслідування й лише за кілька сотень років політично-військові еліти ставали його прихильниками, то іслам доволі швидко поширювався в нових районах через місцеве політичне керівництво та воєнну експансію. У християнства й ісламу є низка спільних рис. Ці дві релігії універсалістські і обидві спричиняли та легітимізували завойовницькі війни в історії. Однак, попри збіги, через уявлення вірян про роль і долю своєї релігії, їхні міфи, ритуали та традиції виникли дві системи віри, що відіграють різну історичну роль як суспільні явища.

Останніми роками імперію зі столицею в Константинополі описували іноді як ранній зразок ідеального мультикультурального суспільства. Частини імперії, а надто Константинополь, були, без сумніву, космополітичні, маючи багато мов і народів, які жили досить гармонійно. У самій імперії переважала активна внутрішня мобільність. Однак той факт, що тут жило чимало релігійних та етнічних груп, не робив Османську імперію мультикультурною державою. Для цього потрібні державотворча ідеологія, політика та ідеал, які передбачали б рівне ставлення до всіх культурних виявів. Тому називати Османську імперію мультикультурною — це не відповідати історичним фактам, а також виявляти сучасний імперіалізм щодо минулого, адже таке твердження припускає, ніби османи сформували те, що на Заході стало ідеалом лише наприкінці ХХ століття. Османська імперія ґрунтувалася радше на діаметрально протилежній ідеї — уся економічна та політична структура імперії ґрунтувалася на принципі, за котрим до різних громадян варто було ставитися по-різному, зважаючи на їхню релігію та культуру.

Податкова політика османської держави була легітимізована релігійно, адже податкові правила ґрунтувалися на словах, які Мухаммад сказав у VII столітті. Головне правило полягало в тому, що немусульмани платили податки султанату, а мусульмани — ні. Усіх, хто вірив у бога, належав до «людей Писання» (християни та євреї), визнавав політичну вищість ісламу й приймав умови мусульманської держави та волів у ній жити, категоризували як зіммі — захищених осіб. Достоту, як Омеяди в Іспанії, османи запровадили певне самоврядування для християн та євреїв, назвавши його «міллетська система». Вони могли й далі вірити у що завгодно, адже султану було в принципі байдуже — аби вони сплачували податки й корилися державі. Сенс системи міллетів полягав у тому, що немусульмани в обмін на певний рівень самоврядування мусили визнати те, що вони житимуть у такому суспільстві, де державою керуватимуть лише згідно з ісламськими законами й де ісламська більшість матиме привілеї.

Тому в певному сенсі Османська імперія була суспільством, де визнавали релігійний плюралізм і де водночас ідеологія інституціоналізувала привілеї мусульман у державі. Через це виникла така політично-економічна система, у якій було вигідно переходити в іслам; водночас вона мотивувала правителів захоплювати нові території, адже це збільшувало податкові надходження в скарбницю. Така риса ісламу робила його непоганою завойовницькою ідеологією, і османи з цього користалися.

Серед істориків панує консенсус, що іслам відіграв головну роль в управлінні Османською імперією та її експансії. Також панує єдність щодо того, що османські правителі використовували іслам та риторику про джихад (священну війну), щоб підтримувати воєнні амбіції. Завдяки цьому гаслу вдавалося мобілізовувати «священних воїнів» на постійні завойовницькі війни. Боротьба за поширення ісламу також була інструментом внутрішньої пропаганди, мета якої полягала в тому, щоб здобути та підтримувати легітимність режиму. Однак між істориками тривалий час точиться дискусія про важливість чинника ісламу та священної війни для експансії Османської імперії. Чи експансія радше зумовлена турецькими традиціями, що панували при дворі султана та в адміністрації?[136]

Ця дискусія знову стала актуальна через те, як Ердоган та його союзники орудують спадком Османської імперії. Вони наголошують саме на значенні ісламу для імперії, а надто на ролі релігії як об’єднавчої сили. За цією традицією, прозахідний і світський турецький націоналізм Ататюрка має повільно замінитися, і святкування османських традицій — частина цього процесу.

  Турецька чи мусульманська — і доля Софійського собору

Політику священної війни часто обговорюють, коли йдеться про Османську імперію. Із середини 1930-х до 1980-х серед істориків було заведено пояснювати експансію османів тезою про ґазі (вільних воїнів, що воювали проти невірних). Ці історики часто називали османську державу XV століття «ґазі-державою», тобто вважали, що її визначала ідеологія про священну війну[137]. Боротьбу за розширення території ісламу завдяки дар аль-Харбу (території війни, тобто там, де керують немусульмани) сприймали як обов’язок османів.

Після 1980-х цю тезу про вирішальну роль ісламу гостро критикували, хоч серед учених панувала згода, що Османська імперія була ґазі-державою. Турецько-націоналістичний погляд на історію стверджував, що турецькі племена, які втекли з Монгольської імперії, розширювали державу, натхнені специфічною турецько-ісламською традицією. Тож за цим підходом роль ісламу зменшувалася.

Інші історики, не визнаючи ані ісламського, ані турецького підходу, намагалися з’ясувати, які традиції були важливіші — турецькі чи ісламські. Так, вони цікавилися взаємозв’язком ісламу та турецьких звичаїв і способу мислення, дійшовши висновку, що Османська імперія — це турецько-ісламська войовнича держава. Це почасти спрощення, як і більшість висновків. Султани належали до «дому Османа» й були сельджуками. Усі чоловіки, народжені в домі Османа, мали право ставати султанами, але більше ніхто. Ця чітка етнічна основа імперії виявляється також і в престолонаступництві. Османським султанам забороняли одружуватися з кимось, тому вони заводили дітей із багатьма жінками в гаремі. Жінки не належали до кланів, що конкурували між собою, тож гарем став місцем, де зачинали майбутніх султанів. У час розквіту імперії османи практикували так зване «відкрите престолонаступництво», але лише в межах родини. Це означало, що після смерті чинного султана його