Читати книгу - "Минуле поколінь, Павлюк Олександр"

Дмитро акуратно дописав останнє речення, поклав речі до сумки й трохи потрусив Лютного, який без слів зрозумів, що настала його черга нести варту. Після нього, Строгого будити не прийшлося, він сам прокинувся і обійшов периметр. Коли почав сходити туман, прокинулись решта й почали збиратися в дорогу.

- До Глухова доба, може трохи більше, - Говорив Богдан, складаючи кусок грубої тканини, на якій спав.

- Мусимо встигнути, полковник не вказував коли саме нам з’явитися, - Пояснив Строгий, - Якиме! Як ся чуєш?

- Житиму.

- Файно є.

На тракт виїхали по черзі, Іван їхав останнім, повернув коня, аби впевнитись, що нічого цінного не залишили й вирвався до переду.

Подальший шлях був прямим, проходив знову через засіяні поля. Коні йшли галопом, намагалися тримати невеличку дистанцію. Осіння погода все більше давалася в знаки. Холодне повітря на великій швидкості, розсічені лиця, відчуття свободи, повної влади над собою і навіть легкого азарту. Дорога залишалася прямою дуже довгий час, аж поки не почалися невеличкі схили, тракт їх обгинав, то ж довелось збавити темп.

Обійшовши горбасту місцевість, помітили, що шлях веде до річки й там закінчується. Братство вирішило зупинитись і пошукати новий обхід, що було непросто. Навіть за метрів десять від берега, все було запущено високою травою, бур’янами і зрідка комишем, деякі з яких уже встигли розкритися й рознестися околицями.

- Зараза!, - Обурився Георгій, - Треба вертати назад. Ми десь проїхали поворот.

Дмитро залишився в сідлі й переглядав карту вручену Свиридом. Іван з Богданом пішли правим боком озера, Яким з Євтимом перевіряли лівий. Повернувшись, зробили висновок, що Георгій Драга правий.

- Їдемо до схилів!, - Гучно скомандував Дмитро, - Ми обійшли їх не тим боком.

Іван вилаявся і надпив води з фляги, передав її Якиму, який сьогодні почувався живо. Георгій повів коня до кінця берега, аби втамувати спрагу тварини, але побачивши скаламучену воду в купі коріння, передумав.

- Тут коней не поїти, - Спльовуючи виговорив і почув на іншому березі шелест трави, - Дмитро! Що тут за чорти водяться?

- Може ондатри, - Відповів припускаючи.

- Та насрати, - Вилаявся за кілька секунд, вдивляючись в кінець іншого берега.

Іван Строгий знову виїхав останнім, це було свого роду правилом у їхній компанії. Ватажок завжди перевіряв, аби вийшли всі, а після, знову виривався вперед, раз-за-разом.

Рухались повільно, аби впевнитись, що на цей раз нічого не пропустять, Дмитро тримав одне око на карті, друге на дорозі. Впевнившись, що прийшли куди потрібно, Євтим отримав причину вслухатись.

- Тут якийсь дивний шум, - Тихо сказав наближаючись до коня Івана.

- Який саме?, - Насторожено запитав.

- Скажемо так, оті дерева на схилі не вітер колише.

Строгий з тривогою подивився Євтиму в очі і жестом вказав колоні зупинитися.

- Слухайте уважно! Ділимось. Я з Євтимом їдемо перші, ви ділитесь по троє. В разі нападу, хто залишився, повинен вертати назад і тікати. Зрозуміло?

Мовчання було знаком згоди. Строгий зі Свитою ступили, Георгій роздратовано сплюнув на землю. Коли ватажок з дідусем зникли з горизонту, виступили Богдан, Георгій та Андрій, тримали руку на поясі зі зброєю. Після них вирушили Яким та Дмитро з Тарасом, пройшовши схил, побачили побратимів і прискорили темп. Подальша дорога йшла через міст над річкою, яка в свою черга впадала в озеро, причину минулої затримки. Під’їхали до початку переправи, лишень кінь Івана ступив на дошки, зі схилів водойми повилазили запорозькі козаки, одягнені по-різному, або ж як кажуть в народі: «В чім попало». Строгий погнав коня мостом, але запорожці появилися й там. Кінь заіржав, став на диби, ватажок ледве впорався з твариною. Братство, яке було позаду, вже стояло в оточенні. Яким та Дмитро встигли пройти, але краще б запізнилися, потрапивши в кільце з наставлених мушкетів. Тарас був трохи позаду, побачивши, що немає шансів у битві, швидко звернув коня на бік. Євтим закричав: «Біжи!». Деякі запорожці направили зброю в бік Лютного й почали стріляти. Георгій з уже вийнятою шаблею спрямував стривоженого коня на них, замахнувся. Дмитро зупинив його ударом своєї шаблі. Нападники все більше звужували кільце, заганяючи братство в одну купу.

- Сука, - Тихо вилаявся Іван, - Не чинити спротиву!

На мосту появилось трійко вершників, один з яких не був одягнений «В чім попало». Він під’їхав ближче, вийняв шаблю і направив її на оточених.

- Киньте зброю і злазьте з коней!, - Наказав отаман.

Братство переглядалось поглядами, не знаючи, що робити далі. Строгий важко й ствердно кивнув, повернув шаблю в піхви, а за ним й усі решта. Георгій вилаявся.

По черзі злізли з коней. Мушкетери зробили невеличкий крок назад, з боку переправи дали дорогу отаману. Один з козаків підійшов з відкритим лляним мішком і вигукнув.

- Залізяку!

Іван мить думав, зняв пояс і вкинув.

- Здайте зброю, - Говорив тихо, - Довіртеся мені.

Один-за-одним, мішок ставав все важчим. Коли черга дійшла до Георгія, він люто дивився на козака з торбою, без двох передніх зубів.

- Сука! Кидай!, - Викрикнув.

Георгій не витримав, схопив за шиворіт.

- Драго!, - Зупинив Іван, відтягуючи назад.

Запорожці з мушкетами напружились. Яким боявся, аби хтось не зробив випадковий постріл.

- Роби, що вони кажуть. Нам в бійці не вижити, - Заспокоював Строгий.

Георгій впорався зі своєю злобою, зняв пояс, вкинув шаблю з пістолем до мішка. Отаман спокійно сидів на коні і дивився. Кивком вказав мушкетарам забрати коней, інші зброю припустили.

- Хто головує?, - Запитав гетьман, віком трохи більше шістдесяти, з помітним шрамом на щоці, мабуть від різаної рани, дуже давньої.

Іван зробив невеличкий крок вперед.

- Ти…, - Вказав рукою туди, де побіг Тарас, - А оцей, мав причини отак давати драла?