Читати книгу - "Служниця, Фріда МакФадден"

— Це нормально, — заспокоює мене Пем. — Втім пам’ятай: робота

й дах над головою важливі, але спілкування й особисті зв’язки ще

важливіші.

Може, вона має слушність, але просто я до цього поки що не готова.

Мені треба зосередитися на тому, щоб підтримувати бездоганну

репутацію. Останнє, чого мені кортить, — знову потрапити за ґрати.

Решта не має значення.

***

Вночі мені важко заснути.

У в’язниці ти спиш дуже чуйно й навіть уві сні завжди залишаєшся

напоготові, бо маєш знати, що відбувається довкола. І тепер, коли я

вже на волі, ця звичка мене не полишає. Щойно потрапила до

справжнього ліжка, я кілька ночей проспала дуже міцно, але тепер до

мене повернулося моє старе прокляття — безсоння.

Перша моя зарплатня вже надійшла на банківський рахунок, і я, щойно буде нагода, куплю собі маленький телевізор. Умикатиму його, лягаючи в ліжко, і хай собі бубонить — може, так мені легше бути

засинати. Можливо, жебоніння телевізора замінюватиме мені звичні

нічні звуки в’язничної камери і я швидше засну.

Аж дотепер я не зважувалася користуватись телевізором Вінчестерів.

Авжеж, я маю на увазі не той велетенський кінотеатр, а «звичайний»

телевізор у вітальні. Власне, зважаючи на те, що Ніна й Ендрю

лягають рано, жодних проблем із цим не виникло б. Усі вечори в

подружжя Вінчестерів узагалі минають за тим самим розкладом.

Рівно о пів на дев’яту Ніна йде нагору, щоб вкласти до ліжечка

Сесілію. Я чую, як вона читає доньці казку на добраніч, потім співає

колискову. Це завжди та сама пісня. «Десь над веселкою» із

«Чарівника країни Оз». Схоже, мистецтва співу Ніна не вчилася, але в

тому, як вона співає для Сесілії, усе одно є щось химерне, щось

моторошно-заворожливе.

По тому, як Сесілія засинає, Ніна читає або дивиться телевізор у

спальні. Уже незабаром Ендрю й собі піднімається нагору. Зазвичай, якщо я спускалася на перший поверх після десятої вечора, там було

зовсім порожньо.

І цього вечора я вирішила скористатися нагодою.

Отже, влаштувавшись на канапі, я дивлюся випуск «Сімейної

ворожнечі»[13]. Уже майже перша ночі, тому наснага учасників

здається мені трохи химерною. Стів Гарві розважає їх жартами, і я

навіть попри страшенну втому голосно сміюся, коли один з

конкурсантів зводиться, щоб продемонструвати вміння танцювати

чечітку. Я дивилася це шоу маленькою і завжди уявляла, що колись

сама братиму в ньому участь. От лишень не знала, кого запрошу

долучитися до моєї команди. Батьки і я — це лише троє. А ще двоє?..

— Це що, «Сімейна ворожнеча»?

Рвучко озираюся. Незважаючи на пізню годину, за спиною в мене

стоїть Ендрю Вінчестер. Так само бадьорий, як і герої програми на

екрані.

Дідько. От знала ж я, що краще було носа з власної кімнати не

потикати.

— Йой… — кажу я. — Я… Тобто… Перепрошую. Я не хотіла…

Він зводить брову.

— За що ви вибачаєтеся? Ви тут живете. А отже, маєте повне право

теж дивитися телевізор.

Поспішливо хапаю подушку з канапи, щоб хоч якось прикрити нею

тоненькі спортивні шортики, які правлять мені за піжамні штани. А на

додачу згадую, що на мені зараз немає бюстгальтера.

— Я збираюся купити телевізор собі в кімнату, і…

— Ви можете без проблем користуватися нашим телевізором, Міллі.

У вас там, нагорі, мабуть і сигналу до пуття не буде. — Білки його очей

блищать, відбиваючи світло телевізійного екрана. — Я вам не

надокучатиму. Просто спустився налити собі склянку води.

Сиджу на канапі, притискаючи подушку до грудей. Гарячково

розмірковую, що робити. Повертатися до себе нагору? Я не засну, тому

що серце калатає як навіжене. Ендрю сказав, що просто спустився

попити, тому, мабуть, можна залишитися. Дивлюся, як він простує на

кухню. Чую, як вмикає кран.

За мить Ендрю повертається до вітальні, на ходу сьорбаючи воду зі

склянки. Саме тоді я помічаю, що на ньому лише біла майка й боксери.

Ну, принаймні він не з голим торсом.

— А чому ви п’єте воду просто з крана? — не втримуюсь я.

Ендрю опускається обіч мене на канапу — лишенько, саме цього я й

боялася.

— Що ви маєте на увазі?

Просто зараз схопитися з канапи буде нечемно, тому я натомість

відсуваюся якнайдалі. Найменше у світі мені кортить, щоб зараз до

вітальні увійшла Ніна й побачила, як ми любесенько теревенимо, влаштувавшись на канапі в самій білизні.

— Ну, чому не з фільтра, що в холодильнику?

Він сміється.

— Не знаю. Я завжди пив