Читати книгу - "Служниця, Фріда МакФадден"

отруйна чи що?

— Не знаю. Просто думала, що в ній можуть бути якісь хімічні

сполуки.

Ендрю куйовдить темне волосся, і те стає сторч.

— Щось я зголоднів. Слухайте, а в холодильнику, бува, не

залишилося якихось рештків від сьогоднішньої вечері?

— Здається, ні.

— Гммм… — Він тре собі черево. — Як гадаєте, чи це буде

страшенним порушенням етикету, якщо я поласую арахісовим маслом

просто зі слоїка?

Від самої згадки про арахісове масло мене пересмикує.

— Тільки не на очах у Сесілії.

Він схиляє голову до плеча.

— Чому це?

— Ви й самі знаєте чому. Бо в неї алергія.

Щось у цьому будинку без належного пієтету ставляться до

смертельно небезпечної алергії, від якої потерпає мала.

Аж тут, на мій подив, Ендрю сміється.

— Немає в неї ніякої алергії.

— Помиляєтеся. Вона мені сама сказала. У мій перший робочий

день.

— Гм… Мабуть, якби в моєї доньки була алергія на арахіс, я про це

знав би, — форкає Нінин чоловік. — І взагалі, ви що, всерйоз

вважаєте, що ми тримали б у креденсі здоровенний слоїк з арахісовим

маслом, якби в Сесілії була алергія?

От саме про це я й подумала, коли дівчисько заявило мені про свою

алергію. То що, виходить, вона просто вигадала це, аби мене

помучити? А що, з неї б сталося… Ендрю цілком слушно зауважив: той факт, що в креденсі стоїть собі величезний слоїк з арахісовим

маслом, вказує, що алергії на арахіс немає в жодного з мешканців

цього будинку.

— Чорниця, — каже раптом Ендрю.

Спантеличено зсуваю брови.

— Здається, чорниці в холодильнику немає.

— Ні. — Він кивком голови вказує на екран телевізора, де

розпочався другий раунд «Сімейної ворожнечі». — Вони опитали

сотню людей і попросили назвати фрукт, який можна цілком покласти

до рота.

Учасник шоу називає чорницю. Це найпопулярніша відповідь.

Ендрю переможно скидає п’ястук.

— От бачите? Я знав. Та я б у цьому шоу переміг!

— Найпопулярнішу відповідь дати легко, — зауважую я. — Складно

знайти якусь менш очевидну, ту, що входить у топ.

— Гаразд, розумако, — шкіриться він. — Назвіть-но мені фрукт, який можна цілком покласти до рота.

— Ем… — задумливо тарабаню пальцем по підборіддю. —

Виноград.

Авжеж, наступний учасник називає «виноград» — і має слушність.

— Доведеться визнати, що у вас теж нівроку виходить, — зауважує

Ендрю. — Гаразд, а як щодо полуниці?

— Мабуть, це теж одна з відповідей, — кажу я. — Хоча навряд чи

комусь захочеться пхати полуницю цілком до рота, тому що там же ще

плодоніжка і все таке.

Учасники називають полуницю й вишню. Але на останньому слові з

топ-п’ятірки садовини застрягають. Один з учасників називає персик, і

Ендрю не витримує.

— Персик! — вигукує він. — Та хто ж подужає цілком запхати собі

персик до рота! Це ж щелепу вивихнути можна!

Сміюся.

— Ну, принаймні не кавун.

— От закладаюся, кавун, мабуть, — це і є правильна відповідь.

Утім останнє слово — слива. Ендрю хитає головою.

— Щось сумніваюся… Хотілося б мені побачити того респондента, який заявив, що може запхати собі цілу сливу до рота.

— Можна було б улаштувати наочну демонстрацію власних

тверджень як частину шоу, — зауважую я. — Не просто опитати сотню

людей, а змусити їх продемонструвати на практиці те, про що вони

заявляють.

— Вам варто написати до редакції «Сімейної ворожнечі» й

запропонувати це, — серйозно говорить Ендрю. — Це буде

справжньою революцією для цієї програми.

Знову сміюся. Коли я вперше побачила Ендрю, то вирішила, що він

просто заможний нудьга. Але насправді він зовсім не такий. Ніні

клепки бракує, а Ендрю дуже милий. Простий і дотепний. А ще, схоже, він дуже хороший тато для Сесілії.

Відверто кажучи, інколи мені його трохи шкода.

Однак не годиться про це думати. Ніна — моя працедавиця. Вона

мені платить, завдяки їй у мене є дах над головою. Я маю бути їй

віддана. Але менше з тим… менше з тим, вона просто жахлива. Вона

нечупара, у неї сім п’ятниць на тижні, вона може бути просто

неймовірно жорстокою. Навіть Ензо, ця гора міцних м’язів завважки

дві сотні фунтів, здається, її побоюється.

Певна річ, я про це навіть і не думала б, якби Ендрю не був аж такий

привабливий. Навіть попри те що я відсунулася від нього якнайдалі, так далеко, що мало не падаю, бо сиджу тепер на самісінькому краєчку

канапи, мене не полишають думки про те, що він у самій білизні. Що

він у тих бісових боксерах. А тканина майки достатньо тонка, щоб я

побачила обриси дуже сексуальних м’язів.