Читати книгу - "Труна з Гонконгу"

— Саме так. Головний інспектор, здається, вважає, що ви можете її впізнати. Тіло виловили з протоки минулої ночі, близько другої. Від неї не залишилося багато. Судячи з вигляду, її зачепив один із поромних пароплавів.

Я відчув, як спітніла сорочка прилипає до спини.

Сержант підвівся.

— Ці чортові люди завжди вдаються до самогубства, — розговорився він. — Щодня ми збираємо по півдюжини трупів. Китайці, схоже, не ставляться серйозно до власного життя.

Ми рушили коридором, а тоді через двір пройшли у морг. Із кількості тіл під грубими простирадлами із саржі було зрозуміло, що робота сьогодні вранці аж кипіла.

Він повів мене до столу, накритого клейонкою. Тоді припідняв її край, щось там намацав і витягнув маленьку руку бурштинового кольору із каблучкою з несправжнім нефритом на пальці.

— Сьогодні на сніданок я їв яйця з беконом, — сказав сержант. — Якщо ви зможете упізнати її за каблучкою, то вбережете мене від ризику видати їжу назад.

Я поглянув на каблучку та маленькі тонкі пальці. Це була саме та каблучка, яку я купив Лейлі.

— Це та каблучка, — сказав я, і мені стало по-справжньому кепсько.

Сержант похапцем заховав її руку.

— Гаразд, я повідомлю головного інспектора.

Потягнувшись уперед, я підняв клейонку і якийсь час дивився на те, що залишилося від Лейли. Краще б я не робив цього, та повинен був попрощатися з нею. Тоді знову опустив клейонку на місце.

Я пригадав її зітхання з радісним вдоволенням після того, як ми так гарно вчора повечеряли. Знову побачив її міцно збудовану маленьку спину, коли Лейла йшла попереду мене. Ми не були довго знайомі, але їй вдалося мене вразити. Я відчув, що втратив когось важливого.

На іншому боці поромної переправи на мене чекав детектив. Це був великий червонолиций чоловік, який назвався МакФерсоном, — схоже, цим шотландцям не було кінця-краю. Поліцейським джипом він відвіз мене до готелю.

Детектив поговорив із портьє кантонізькою, а тоді взяв ключі від номера Лейли.

— Старий дурень дуже потайливий. Нам варто було б закрити цю діру. Він не визнає, що вона була шльондрою... проте не можу сказати, що я його звинувачую.

Я ненавидів його із сентиментальних причин. Лейла, як я вважав, заслуговувала чогось кращого в ролі епітафії, ніж того, щоб коп-шотландець назвав її шльондрою.

МакФерсон відімкнув двері її спальні й увійшов у крихітну кімнату. Я залишився в коридорі, заглядаючи всередину. Із професійною ретельністю він почав обшукувати кімнату. У шафі висіло лише три сукні, а в шухляді був тільки один комплект спідньої білизни. Пожитки дівчини виявилися жалюгідно скромними.

Поглянувши на дно шафи, МакФерсон несподівано гмикнув.

— Так я і думав... — пробубонів він, тоді нахилився й підвівся, тримаючи в руці маленьку смужку фольги. Він обережно вирівняв її. Виявилося, що це була станіоль із пачки сигарет. — Знаєте, що це таке? — запитав детектив, показуючи мені фольгу. Посередині неї була чорна задимлена пляма.

— Ну, скажіть мені, — відповів я.

Він нагнувся ще раз, пильно оглянув шафу і цього разу піднявся з крихітною, наполовину згорілою свічкою — такою, яку запихають у торт на день народження.

Детектив сів на край ліжка, тримаючи у руках фольгу та свічку.

— Вона була героїнозалежною, — сказав він. — Близько дюжини наркозалежних щотижня чинять самогубство.

— Чому ви такі впевнені в цьому? — запитав я.

— Кожен, у кого є ці два маленькі пристрої, — наркоман, — почав пояснювати МакФерсон. — Знаєте, як це працює? Вони кладуть героїн у згин фольги. Тоді тримають запалену свічку під фольгою і вдихають випари. Таке можна зробити за кілька секунд. Знаєте що? Найдурніше, що будь-коли зробив уряд, так це почав війну з курцями опіуму. Вони гадали, що викорінити це — найлегше з усього на світі. Курцям опіуму потрібні були кімната, ліжко та прилад для куріння, який не лише великий, а й дорогий. Нам завжди було легко знайти цю кімнату і розбити вщент такі прилади. Люльки для опіуму коштували багатенько, і курцям швидко набридло, що ми трощимо все й женемося за ними по дахах. Ми обманювали самих себе, що кладемо край торгівлі наркотиками, але як же ж ми помилялися, — він насунув капелюх собі на потилицю, дивлячись на мене. — Наркомани дізналися, що можуть отримувати героїн із морфію, і тепер усе, що їм було потрібно, — це шматок фольги та свічка. Вони могли вдихати цю отруту скрізь: у кінотеатрах, громадських місцях, трамваях, автобусах, таксі — будь-де. Поспостерігайте — і ви побачите шматочки лою зі свічки у найнеочікуваніших місцях. Це розповість вам, як повідомляє і нам, що хтось вдихав героїн. Куріння опіуму — згубна звичка, але вона не вбиває. А героїн, будьте певні, вбиває. Якби ми дозволили китайозам курити їхній опіум, то нині безнадійно не намагалися б впоратись із героїнозалежними.

Я потер підборіддя.

— Дякую за лекцію, та не вважаю, що Лейла вчинила самогубство, як не думаю і те, що вона була героїнозалежною. Я гадаю, що її вбили, а ці два маленькі предмети поклали сюди, аби ви їх знайшли.

Безпристрасне обличчя МакФерсона зовсім не змінилося. Він витягнув свою люльку й почав її набивати.

— Ви так вважаєте? — запитав він із ноткою сміху в голосі. — Головний інспектор сказав, що ви були приватним детективом. Я читав Чендлера і Геммета — усе, що пишуть, вони просто вигадують. А це — реальне життя.

— Саме так, — сказав я. — Що ж, не зважайте. Не думаю, що це дуже важливо.

— Чому ви вважаєте, що її вбили? — запитав він, нічим не демонструючи свого зацікавлення.

— У мене нема нічого, щоб вас переконати. Що ви робитимете з її речами?

— Заберу їх у відділок. Може, хтось заявить на них свої права. Старий дурень не знає, чи є у неї родичі. Я вже говорив із ним якось раніше — він ніколи ні про що не знає, — детектив підвівся. — Що ж, більше не завдаватиму вам клопоту, — він скинув Лейлині пожитки у дешевий фібровий чемодан, який знайшов на шафі. — Якби ви мали справлятися зі стількома схожими випадками, як доводиться нам, то б і секунди не обдумували усього ще раз.

— Упевнений у цьому. А це ідея.

Він замислено поглянув на мене.

— Яка ідея? — запитав він.

—