Читати книгу - "Труна з Гонконгу"

Детектив несподівано всміхнувся.

— Та ну, годі. Ми мали справу із сотнями таких випадків самогубств...

Мене від нього вже нудило.

— Я почув вас із першого разу, — перетнувши коридор, я увійшов у свій номер. — Буду тут ще кілька днів. Якщо я раптом знадоблюся вам...

Він пильно поглянув на мене, трохи втративши свою самовпевненість.

— Чому ви гадаєте, що будете мені потрібні?

— Ну, ми могли б почитати разом якусь детективну історію, — відповів я і зачинив двері перед його обличчям.

4

Я відчув, що настала пора витратити трохи грошей старого Джефферсона: був упевнений, що портьє зможе розповісти мені більше, ніж сказав МакФерсону, якщо запропонувати йому грошовий стимул.

Побачивши, що МакФерсон пішов, я попрямував до стійки, за якою сидів старий китаєць. Він підозріливо подивився на мене, але коли я жестом вказав на телефон, то вимушено кивнув на знак дозволу.

Я набрав номер Вонґа Гопго. Той відповів негайно ж, так наче сидів біля слухавки, чекаючи на мій дзвінок.

— Пригадуєте мене? — запитав я. — Ви дали мені свою візитку в аеропорту. Мені потрібен перекладач.

— Для мене це буде великим задоволенням, сер, — відповів він.

— Зустрінетеся зі мною перед банком Шанхая та Гонконгу через півгодини?

Гопго відповів, що охоче прийде туди.

— Мені ще потрібна машина, — продовжив я.

Він сказав, що залюбки все для мене організує і цілком буде у моєму розпорядженні. Не схоже на те, що справи містера Вонґа Гопго йшли аж надто жваво.

Подякувавши йому, я поклав слухавку. А тоді, вклонившись портьє, котрий вклонився мені у відповідь, залишив готель й узяв таксі до банку.

Там одержав гроші за кількома акредитивами, що видала мені Джанет Вест, і з випнутими кишенями штанів, набитими гонконгівськими доларами, став чекати на тротуарі, коли прибуде Вонґ Гопго.

Він приїхав через десять хвилин за кермом блискучого «паккарда». Ми потиснули руки, і я назвав йому своє ім'я. Він сказав, що буде радий, коли я називатиму його Вонґом. Усі американські клієнти кличуть його так, і для нього це буде честь, якщо я також так казатиму.

Я сів в авто біля нього.

— Повертаємося назад у мій готель, — сказав я. — Мені потрібно одержати деяку інформацію від портьє, який не розмовляє англійською, — й оскільки Вонґ виглядав трохи здивованим, я продовжив: — Я — приватний детектив і тепер працюю над однією справою.

Він вдоволено всміхнувся, осяявши мене золотими зубами.

— Я прочитав безліч детективних історій, — сказав Вонґ. — Тож мені надзвичайно приємно зустрітися зі справжнім детективом, сер.

Витягнувши кілька своїх доларів, я подав йому п'ятдесят.

— Цього буде достатньо для оплати ваших послуг за день? — запитав я. — Ймовірно, ви будете час од часу мені терміново потрібні.

Вонґ відповів, що цього цілком достатньо, але авто доведеться розцінювати як додаткові витрати. Оскільки я платив грошима Джефферсона, то погодився на все. Був упевнений, що міг би поторгуватися, та мені була потрібна його цілковита співпраця, і я відчув, що можу її не отримати, якщо економитиму.

Ми під'їхали до готелю і, залишивши авто в районі порту, перейшли через дорогу та піднялися сходами до фойє готелю.

— Це поганий готель, — сказав Вонґ, коли ми підходили. — Я б не радив вам залишатися тут, сер. Можу організувати вам гарний номер у чудовому готелі, якщо ви цього захочете.

— Давайте поки що облишимо це питання, — мовив я. — Зараз мені потрібно працювати.

Ми стали перед старим портьє, котрий уклонився мені й байдуже поглянув на Вонґа, який так само байдуже зиркнув у відповідь.

— Скажіть йому, що я хочу поставити кілька запитань, — сказав я Вонґу. — І заплачу, якщо він зможе мені допомогти. Але скажіть усе якось так, щоб він не образився.

Вонґ почав довгу розмову по-кантонізьки з певною кількістю поклонів. Десь на середині розмови я вийняв пачку грошей і відрахував із неї десять п'ятидоларових банкнот, склав їх в акуратний маленький згорток, а решту заховав.

Старий портьє відразу ж більше зацікавився тим, що було у мене в руках, аніж тим, що говорив Вонґ. Урешті-решт гід сказав, що портьє із задоволенням відповість на будь-які мої запитання.

Я вийняв фотографію Джоан із моргу.

— Запитайте його, чи він знає цю дівчину.

Пильно поглянувши на фотографію, портьє повідомив, що дівчина жила у цьому готелі. Вона залишила його п'ятнадцять днів тому, не оплативши свого рахунка за проживання. А тоді портьє запитав, чи не хочу я його оплатити.

Я відповів, що ні.

Після подальших запитань Вонґ продовжив:

— Вона була заміжня за американським джентльменом, котрий жив із нею в одному номері. Його звали Герман Джефферсон, і він, на жаль, загинув в автокатастрофі. Саме після того, як цей джентльмен помер, дівчина поїхала, не оплативши свого рахунка.

Я вийняв фотографію Джефферсона, яку дала мені Джанет Вест.

— Запитайте старого, чи відомо йому, хто це, — сказав я Вонґу.

Після того, як портьє з погано прихованим здивуванням поглянув на фотографію, відбувся словесний обмін, а тоді Вонґ сказав:

— Це американський джентльмен, який тут мешкав.

— Як довго він жив тут?

За посередництва Вонґа портьє повідомив, що він мешкав у готелі аж до того, як загинув.

Це була перша фальшива нотка в інтерв'ю. Лейла ж сказала, що Джефферсон виїхав звідси дев'ять місяців тому. А тепер цей старий канюк стверджує, що Герман жив тут аж до того, як загинув три тижні тому.

— Я чув, що Джефферсон мешкав тут лише три місяці, — мовив я, — а тоді залишив свою дружину й переїхав в інше місце. Це було близько дев'яти місяців тому.

Вонґ видавався здивованим. Він палко поговорив із портьє, а тоді збентежено сказав:

— Він цілковито впевнений, що американський джентльмен залишався тут аж до своєї смерті.

Якщо портьє говорив правду, отже, обманювала Лейла.

— Скажіть йому, що від Лейли у мене є інформація, що Джефферсон поїхав звідси дев'ять місяців тому. Скажіть: я вважаю, що він бреше.

Вонґ вступив у довгу безладну розмову з портьє, а тоді, усміхаючись, повернувся до мене.

— Він не обманює, містере Раян. Дівчина помилялася. Джефферсон їхав рано-вранці й повертався пізно ввечері. Легко зрозуміти, чому ця дівчина не зустрічалася з ним і чому