Читати книгу - "Труна з Гонконгу"

Я обмірковував, що мені робити. Устав із ліжка, зачинив двері свого номера, поголився та вмився, наскільки це мені вдалось у надтріснутому тазі. Одягнув чисту сорочку, а тоді, почуваючись препаскудно, вийшов у коридор, замкнув свої двері й рушив до сходів.

За стійкою сидів китайський хлопчик, можливо, онук портьє.

— Лейла не повернулася у свій номер, — сказав я.

Він збентежено захихотів і вклонився мені. Було очевидно, що малий не зрозумів жодного слова.

Я спустився сходами, заперечно махнув рукою завзятому рикші й подав знак таксі, що проїжджало мимо. Попросив водія відвезти мене до головного поліцейського управління.

Мені пощастило. Головний інспектор МакКарті саме виходив зі свого авто, коли я приїхав. Ми пішли з ним до поліцейської їдальні, де нам подали міцний чай у товстих білих чашках.

Я розповів йому всю історію.

Та його ставлення до всього цього мене розлютило. Це вперше у своєму житті я мав справу з британським копом. Його спокійна, млява манера поведінки «давайте-не-панікувати» ледь не довела мене.

— Але з нею щось трапилося, — повторював я, намагаючись не кричати. — Я в цьому впевнений. Однієї миті вона була просто біля мене, а вже наступної кудись зникла і не повернулась у готель.

Він витягнув люльку й почав набивати її тютюном.

— Мій любий друже, — почав інспектор, — не варто аж так хвилюватися через це. У мене п'ятнадцять років досвіду поводження з цими дівчатами. Сьогодні вони тут — завтра уже зникли. Вочевидь, вона побачила когось, у кого, на її думку, грошей було більше, ніж у тебе. Це їхні добре знані хитрощі. Вони отримують від тебе усе можливе, а тоді зникають.

Я пригубив чай, намагаючись не скреготіти зубами.

— Це інше. Ми поверталися назад у готель... ох, до дідька все це! Хтось просто гадає, що вона забагато розповідає... Її викрали.

— Розповідає про що?

— Я намагаюся розкрити вбивство, — сердито пробурчав я. — А вона розповідала мені деяку інформацію.

МакКарті видихнув на мене дорогий, судячи із запаху, дим, і всміхнувся так, як усміхається мама чи тато, коли їхній первісток лепече щось дотепне. Я бачив, що він вважає мене просто ще одним американським навіженим.

— Яку ж інформацію вона могла надати вам для розкриття убивства, що трапилося в Америці? — запитав інспектор.

— Вона розповіла, що Герман Джефферсон орендував розкішну віллу на Ріпалс-бей. Також сказала, що через три місяці після одруження він раптом почав заробляти й саме через це покинув дружину.

На лиці у нього розквітла та блискуча британська посмішка, яка уже навіть росіянам набридла.

— Мій друже, не варто звертати уваги на те, що говорить вам китайська проститутка, справді не варто.

— Так. Може, я наївний. На вашу думку, вона обманювала мене і не ночувала у своєму номері, просто аби я провів неспокійну ніч?

Інспектор знову овіяв мене димом.

— Не бути вдома усю ніч — це частина роботи проститутки.

— Вам відомо, чи мешкають на Ріпалс-бей американці?

— Гадаю, кілька з них там живе.

— Ви б знали, якби Джефферсон також там мешкав?

— Якби він жив там, мені було б про це відомо, але його там і близько не було.

— Тож Лейла обманювала мене?

Він по-дипломатичному всміхнувся.

— Це, звісно ж, може бути гарним поясненням.

Я підвівся. Знав, що лише гайную тут свій час.

— Дякую за чай. До зустрічі.

— Завжди радий допомогти.

Я поїхав на таксі назад до готелю. Старий портьє знову був на посту за стійкою. Він вклонився мені. Я б хотів поставити йому кілька запитань, але мовний бар'єр був завеликою перешкодою. Якщо хочу кудись потрапити, то потрібно знайти перекладача, подумав я. Саме тоді я й пригадав англомовного гіда, Вонґа Гопго, котрий дав мені в аеропорту свою візитку. Можливо, він зуміє мені допомогти.

Я пішов у свій номер. Зауважив, що двері Лейли зачинені, тож зупинився, аби постукати. Ніхто не відповів. Я покрутив ручку на дверях, але вони були замкнені. Постукав знову, прислухався, однак нічого не почув, а тоді, знизавши плечима, зайшов до себе.

Було ще надто рано вдаватися до якихось конструктивних дій, тож я зняв куртку, краватку та черевики і простягнувся на ліжку. Трішки обмірковував усю ситуацію, хоча це мене ні до чого не привело, а тоді задрімав.

Було уже по десятій, коли я прокинувся від звуку легенького стукоту в мої двері. Я встав із ліжка й відчинив.

Китайський хлопчик погойдувався взад та вперед, усміхаючись і вказуючи на коридор. Узувши черевики, я пішов за ним до стійки реєстрації. Старий портьє подав мені слухавку.

Телефонував головний інспектор МакКарті.

— Ця дівчина, про котру ви розповідали мені... — почав він. — Ви казали, що учора ввечері купили їй каблучку з нефритом?

Я заціпенів.

— Так... тільки камінь був несправжній.

— Чи не могли б ви узяти таксі до поліцейського відділка на Четем-роуд? Це в Цзюлуні. Там у них дівчина... може виявитися тією, про яку ви говорили. На ній каблучка з несправжнім нефритом.

— Вона мертва? — запитав я, відчуваючи, як напружилися м'язи мого живота.

— О, дуже, — через телефонну лінію я майже відчував запах диму його дорогого тютюну. — Було б добре, якби ви змогли впізнати її. Запитаєте сержанта Геміша.

— Ще один шотландець?

— Саме так. У поліції служить багато шотландців.

— Радий за Шотландію, — сказав я і поклав слухавку.

Через сорок хвилин я підіймався сходами, що вели до поліцейського відділка на Четем-роуд. Усередині величезного вестибюля відразу ж при вході висів на стіні великий стенд із жахливими фотографіями з моргу близько п'ятдесяти китайських чоловіків та жінок, тіла котрих знайшли у протоці й на вулицях, із проханням англійською та китайською мовами упізнати їх.

Черговий сержант провів мене у крихітний кабінет, де молодик із суворим обличчям та білявим хвилястим волоссям розглядав у папці папери. Він кивнув мені, коли я відрекомендувався, і назвався тим самим сержантом Гемішем.

— У вас є для мене тіло на упізнання, — сказав я.

Сержант витягнув із кишені прокурену люльку з кореня вересу. Схоже, уся гонконгівська поліція була помішана на курінні люльки. Я спостерігав, як він набиває її,