Читати книгу - "Життя Дон Кіхота і Санчо"

що він послав її воювати не проти стихій; а коли нас було розбито востаннє в морській битві[58] гарматами ворожої Армади, то тебе переконували, друже Санчо, що нас перемогли не доблестю, а наукою та багатством. Але ти смієшся з розповідей та чуток, слухаєш, мовчиш і чекаєш. Чекай і далі, бо твоя сила — завжди в чеканні. Ти не завдав собі клопоту думати, утратив ти свою честь чи ні, коли тебе змолотили киями, ти настроївся тільки на те, щоб якось витерпіти біль від ударів, і тут ти мав велику слушність, тому що біль від ударів минає, а повернути втрачену честь набагато важче, і хто думає тільки про те, що біль скоро минеться, той уже його переміг, зробивши його для себе скороминущим. І добре висловився твій пан, коли сказав тобі, що «нема такого горя, щоб його час із пам’яті не стер, такого болю, щоб його смерть не втамувала», і саме в цьому слід шукати джерело своєї сили — зберігати терпіння й шукати розради в ньому.

Після цих та інших розмов Санчо підсадив Дон Кіхота на свого віслюка, і вони поїхали далі, поки добулися до якоїсь корчми.

Розділ XVI

Що сталося з хитромудрим ідальґо в корчмі, яка видалась йому зáмком

Тут Дон Кіхотові знову пощастило зустріти жінок, які виконали перед ним свої жіночі обов’язки, жінок співчутливих і побожних, отож корчмарівна, її донька та служниця Маріторна зробили йому ліжко, хоч і дуже погане, а тоді обліпили його пластирями згори донизу. Дон Кіхот щиро подякував їм за це, назвавши корчмарівну «прекрасною сеньйорою», а корчму перетворивши у своїй уяві на замок, з чого жінки здивувалися неабияк, бо їм здалося, що вони мають справу з якимсь іншим чоловіком, аніж той, чиї болячки вони лікують, і вони мали всі підстави так подумати.

Саме тоді нашому ідальґо примарилося, ніби він прибув до якогось пишного замку, а каштелянова донька несподівано закохалася в нього й пообіцяла вночі прийти до нього потай від батька й матері. Але натомість на те горище, де вони спали, прийшла служниця Маріторна, щоби задовольнити плотські потреби погонича мулів, але натрапила на нашого високодуховного кабальєро, який почав із нею вишукану вибачливу розмову, спочатку пояснивши їй, що був такий слабкий і побитий, що навіть якби хотів, то не зміг би задовольнити її бажання, а головне, що до цього долучалася ще й інша неможливість, бо він присягнув на вірність незрівнянній Дульсінеї Тобоській, і якби не ці перешкоди, то він не був би таким нерозумним рицарем, аби пропустити таку щасливу оказію, даровану йому долею.

Такою була витончена доблесть і гідна всякої похвали цнотливість нашого рицаря, яку більшість людей сприймали як божевілля й дурість. І ця доблесть, як то й ведеться, дістала свою винагороду кулаками та копняками, якими почастував Дон Кіхота брутальний погонич, що розпалився від чистої хоті. На шум і галас прибіг ще й корчмар, який і від себе надавав бідолашному рицареві тих стусанів, про які розповідає нам Сервантес.

Розділ XVII

Де оповідається про нові незліченні турбації, що спіткали премудрого Дон Кіхота та його бравого джуру Санчо в корчмі, котру наш рицар собі на лихо вважав за зáмок

Коли йдеться про чари, то вони не повинні викликати в нас ні гніву, ні досади, бо позаяк вони невидимі й фантастичні, то годі дізнатися, кому за них можна помститися, хоч би як ми шукали. Якої ж глибини мудрості досяг ти, о чудесний кабальєро, мудрості, яка полягає в тому, що ти вважаєш невидимими й фантастичними події, які відбуваються в цьому світі, й тому, що ти сприймаєш їх саме так, у тебе немає жодних підстав для невдоволення ними!

Бо що, як не «рука якогось потворного велетня», могло зацідити тебе в щелепу так, що ти юшкою вмився, коли вся твоя увага була зосереджена на любій розмові з каштеляновою дочкою? Тут ідеться про речі не цього світу, і варто пригадати, як однієї ночі 1541 року, коли Іньїґо де Лойола спав, демон хотів його задушити, — так розповідається в розділі IX книги V його «Житія», — й він тоді зазнав такого відчуття, ніби людська рука здавила йому горлянку, не даючи ні вдихнути повітря, ні «промовити найсвятіше ім’я Ісуса». Або пригадаймо ту іншу подію, про яку розповів брат Хуан Пауло Ріваденейрі і яку той включив до того самого розділу своєї книжки, там ідеться про те, як він «за своїм звичаєм спав однієї ночі» під покоями Лойоли й, несподівано прокинувшись, почув удари бичем і кулаком, що сипалися на отця, і почув також, як отець стогне і скрикує. Підхопившись на ноги й забігши до його спальні, брат Хуан Пауло побачив, що отець сидить у ліжку, обіймаючи ковдру, і запитав у нього: «Що тут сталося, отче, чому я чув такі дивні звуки й бачу вас тепер у такій позі?» «А що тобі вчулося?» — запитав його той. Брат Хуан Пауло про все йому розповів, а отець лише сказав: «Іди-но спати».

Отже, в таких випадках ідеться про речі не від цього світу, і щоб вилікувати їхні наслідки, вистачає Ф’єрабрасового бальзаму. Та, на жаль, він корисний лише для рицарів, і ви вже могли в цьому переконатися, побачивши, як він подіяв на Санчо.

Незабаром по тому Дон Кіхота пощастило переконати, що він перебув ніч у корчмі, а не в замку: для цього вистачило одного корчмаревого слова, і це вкотре засвідчило, наскільки розважним був він у своєму божевіллі. Але навіть тоді він, зберігаючи вірність рицарському звичаю, відмовився заплатити за нічліг, і за це кілька лобуряк спіймали Санчо, кинули його на хазяйську ковдру й почали високо на ній підкидати. Після цього співчутлива й побожна Маріторна почастувала його вином, нехай їй заплатить за це Бог, адже вона виявила великодушність і щедрість. Вона багато любила, хоч і по-своєму, як і всі, а за це їй можна пробачити розваги з погоничами, бо, зрештою, вона це робила від щирої доброти серця.

Повірте, що щедра астурійська дівчина більше прагнула дарувати втіху, ніж одержувати її, і коли віддавалася, то, як це трапляється з багатьма Маріторнами, робила це для того, щоби позбавити чоловіків надмірних страждань. Вона прагнула очистити погоничів від хоті, яка туманила й забруднювала їм уяву, і зробити їх придатнішими для праці. «А дівка то була така, — пише Сервантес, — що вже як кому пообіцяє, то