Читати книгу - "Життя Дон Кіхота і Санчо"

показати їм портрет тієї сеньйори, хай навіть він буде розміром, як пшеничне зерно, то героїчний Санчо думав, що його пан каже правду, хоч він і знав, хто такий Дон Кіхот, і знав його змалечку. Люди легковажні, мій героїчний Санчо, не хочуть бачити велич твоєї віри й міцність твого духу, вони недооцінюють і обмовляють тебе, приписуючи тобі те, чого ти ніколи не мав. Вони не хочуть знати, що твоя простота так само безумна, так само героїчна, як і божевілля твого пана, бо ти повірив у нього. І вони виявилися здатними тільки на те, щоб докоряти тобі за ту простоту, з якою ти в усе це повірив. Але ти не був таким уже й простаком, і твоя висока віра не була сліпотою людини одуреної, доказом чого можна вважати той факт, що ти «сумнівався трохи щодо вродливиці Дульсінеї Тобоської; жив сам недалеко від того села, а не чував щось такого ймення й такої принцеси». Віра має таку властивість, що її досягають поступово, але досконало. І ти, Санчо, зрештою, повіриш у свою сеньйору Дульсінею Тобоську, і вона візьме тебе за руку й поведе через поля вічності.

Розділ XV

Де оповідається про немилу пригоду, що сталася Дон Кіхотові з недолюдками-янгуасцями

По закінченні епізоду з Марселою Дон Кіхот із Санчо Пансою знову опинилися лише вдвох на дорогах світу. Вирішивши знайти пастушку Марселу й запропонувати їй свою допомогу, Дон Кіхот заїхав у гай, у якому вона зникла, і через дві години марних пошуків вони зупинилися на покритій зеленою травою галявині, де спішилися, разом попоїли і лягли відпочити, пан та його зброєносець.

Росинант, відпущений на волю попастися, відчув поблизу запах кількох галісійських кобил, яких пригнали сюди пастися погоничі з Янгуаса, але коли він до них наблизився, вони стали хвицатися й кусати його, а двоє погоничів довершили справу: вони так змолотили бідолаху киями, що той беркицьнув на землю ледь живий. Коли Дон Кіхот побачив, яку наругу чинять його коневі, і то не рицарі, а якісь лайдаки та голота — коли він спішився з коня, сліпота божевілля його покинула, — то він покликав на допомогу Санчо, але той звернув увагу на те, що ворогів перед ними аж двадцятеро, а їх лише двоє чи, точніше кажучи, півтора.

«Я один за сотню стану, — заперечив йому Дон Кіхот і, недовго думавши, добув меча й кинувся на ян-гуасців; заохочений і запалений пановим прикладом, Санчо Панса зробив так само». Тут нам залишається лише висловити захват перед героїзмом Дон Кіхота, що надихався вірою «я один за сотню стану», та перед героїзмом Санчо Панси, який надихався вірою в те, що його пан «стане за сотню». Віра Санчо в Дон Кіхота може здатися ще більшою, аніж віра його пана в себе самого. «Я один за сотню стану, — і, недовго думавши, він добув меча й кинувся на янгуасців». Коли віриш у те, що ти станеш за сотню, навіщо зайві думки чи розмови? Справжня віра не вдається до міркувань і не вважає за потрібне розмовляти навіть сама зі собою.

Янгуасці, побачивши, що їх так багато лише проти двох, похапали киї і стали молотити їх так щиро й завзято, що обидва наші герої попадали на землю, й це стало кінцем тієї пригоди.

Сарацини й усі інші

Нас киями стали бити,

Ой нелегко з ними жити,

Коли їх у світі більше.

І тоді Санчо попросив у свого пана бальзам Ф’єрабраса, а Дон Кіхот висловив ту глибоку думку, що це з його вини їх так тяжко побили, бо не варто було йому підіймати меч проти людей, що не були озброєними рицарями, як ото він, і порадив Санчо здійснювати правосуддя в таких випадках власною рукою. З людьми, що не є озброєними рицарями, з тими, в кому не палахкотить, як у тобі, світло тверезого розуму, а на яких падають лише його відблиски, з такими людьми ніколи не вступай у дискусію, мій читачу. Скажи їм своє слово і йди своєю дорогою, а вони нехай собі роблять, що їм заманеться.

І ще глибшу думку, аніж його пан і володар, висловив Санчо, коли сказав, що він чоловік тихий, сумирний і поступливий, і «на всяку кривду незлобивий, бо має жінку й діток, а їх же треба якось годувати». О розважливий і вельми обачливий Санчо! Якби ти лишень знав, скільки досі існує людей, котрі, маючи дружину й дітей, яких треба годувати й виховувати, вважають, проте, що для них головне — честь і гідність, хоч таку розкіш можуть собі дозволити лише люди багаті, які можуть сподіватися на те, що їхні жінки та їхні діти не помруть із голоду навіть тоді, коли вони залишать їх вдовами й сиротами, бо їхній статок від цього не зменшиться. Такою була, друже Санчо, як розповідають, бо я про це мовчу, помилка твого народу, і вона полягала в нерозумінні того, що честь триває доти, доки твій гаманець залишається повним. Такої витонченої і шляхетної помилки припустився також твій пан, і він досі в ній пробуває, переконуючи тебе, що, побитий і повалений на землю, ти повинен піднятися і виявити мужність та хоробрість для того, щоб уміти нападати й захищатися, і тоді в той день, коли ти найменше цього сподіватимешся, ти побачиш себе губернатором острова.

Зараз під твоє врядування хочуть віддати Марокко й наводять тобі ті самі аргументи, які наводив твій пан. Серед яких є й надзвичайно цінні, як, скажімо, аргумент про мінливість долі. Тож не слухай, друже Санчо, ті розмови, в яких ідеться про народи сильні й народи вмирущі, бо світ робить чимало несподіваних обертів, і те, що не дозволяє тобі досягти тріумфу у твоєму приватному житті сьогодні, може стати надзвичайно сприятливим фактором для твого тріумфу в майбутньому. Головне — зберігай терпіння, а з терпінням приходить і успіх. Твоє терпіння варте більшого, ніж усі розмови твого пана про те, що ви вийшли з тієї бійки з янгуасцями потовчені, але не зганьблені, бо зброя, яку могли застосувати проти вас ті люди і якою вони вас побили, була всього-на-всього лише киями. «Скільки собі пригадую, ні в кого там не було меча, шпаги чи кинджала», — такими втішними словами намагався заспокоїти свого вірного зброєносця Дон Кіхот.

Розповідають, ніби Філіп Другий сказав, коли довідався про поразку своєї Непереможної Армади,