Читати книгу - "Життя Дон Кіхота і Санчо"

любов, аби віддатися — Природі,

хоч і не читала Камоенса, в чиїх «Лузіадах» подається ця філософська сентенція (IX, 76). І завдяки своїй некорисливій щедрості, не прагнучи до пороку й не вдаючи манірну невинність, ця астурійська дівчина ввійшла в безсмертя. Вона жила по той бік невинності й по той бік порочності, яку породжує її втрата.

Повірте мені: у цій книжці мало можна знайти уривків, які були б цнотливішими за цей. Маріторна не належала до тих дівчат, які, щоби не працювати або з чиєїсь вини, торгують своїм тілом, не була вона й розпусницею, яка зачаровує чоловіків, розпалюючи в них хіть, аби звести їх із правильного шляху й відвернути їм увагу від праці; вона чиста й розважлива служниця заїзду, яка працює, і служить, і полегшує життя подорожнім, знімаючи з них напругу, щоб їм було легше й приємніше продовжити свої мандри. Вона не розпалює бажання, а, навпаки, гасить ті, що їх розпалили інші жінки, наділені меншою щедрістю, або ж ті, що виникли від надуживання плотськими розвагами. І, повірте, коли ми говоримо про гріховність, то набагато гріховніше просто розпалювати бажання, маючи собі на меті саме розпалювати їх, як це робить кокетка, а не гасити ті з них, які розпалила інша. Маріторна грішить не з неробства й хоті, і не з розбещеності: тобто вона грішить ледь-ледь. Вона не намагається жити не працюючи, не намагається зваблювати чоловіків. Під її грубою нечистотою ховається чисте дно.

Вона по-доброму повелася з Санчо, який поїхав із корчми дуже втішений тим, що йому не довелося платити.

Розділ XVIII

Де оповідається про розмову, що провадив Санчо Панса зі своїм паном Дон Кіхотом, а також про деякі доволі цікаві пригоди

І повернувся Дон Кіхот до того джерела, звідки черпав усю свою силу, тобто до погляду на людей, що підкидають тебе на ковдрі та молотять киями, як на «привидів або тогосвітніх істот». Не переймайся тим, що може статися з тобою на цьому світі, світі видимостей; чекай сутнісного й ховайся від усього неістотного на дні твого божевілля. Такою є віра, коли вона глибока і справжня. Ця віра, проте, ослабла в Санчо, котрий чув, як ті, що підкидали його на ковдрі, називали один одного людськими іменами, а тому він прийняв їх за людей із плоті й кісток, і цього було досить, щоб він став намовляти свого пана повернутися додому, адже треба було й про господарство подбати — надійшов-бо вже час жнив.

Але його пан доклав усіх зусиль, аби укріпити свого вірного зброєносця у вірі, хоч той і заперечував, наводячи як аргументи те, що бачив на власні очі, й те, що відчув на своїх ребрах. Та коли Дон Кіхот заговорив про Амадіса, то його джура замовк. І правильно ти зробив, Санчо, що дав себе переконати, бо коли нас кривдять, підкидають на ковдрі або глузують, нас опановує невтримний гнів, який завдає нам надто великого клопоту. У таких випадках нас могла б заспокоїти хіба що смерть наших ворогів.

І тут сталася пригода з двома отарами овець, що здалися Дон Кіхотові двома арміями, й він описав обидві з такою точністю, ніби носив у собі справжній реальний світ. Але добрий Санчо, який був цілком занурений в інший світ, у світ видимий, нічого такого не побачив — «мабуть», він був зачарований. О наш чудовий Санчо, і яка могутня віра ховається в цьому «мабуть»! Саме з «мабуть» починається віра, яка вирятовує: той, хто сумнівається в тому, що він бачить, сумнівається бодай на одну крихту, зрештою, повірить у те, чого він не бачить і ніколи не бачив. Ти, Санчо, не чуєш нічого, крім бекання овець та баранів, але слушно сказав тобі твій пан: «Санчо, ти просто злякався, і тобі щось зовсім не те вбачається і вчувається, бо страх, як відомо, затуманює наші чуття, і під його впливом ми сприймаємо речі не такими, якими вони є насправді».

Атож, саме страх, страх перед смертю і страх перед життям, перешкоджає нам правильно бачити й чути; тобто через нього ми нічого не чуємо й нічого не бачимо в сутнісному світі віри. Страх затуляє від нас істину, і той самий страх, коли він згущується в тривогу, нам її відкриває.

Дон Кіхот наказав Санчо відійти вбік, бо той, хто спроможний бачити лише очима плоті, радше заважає, аніж допомагає у пригодах, і, не дослухаючись до голосів, що були наповнені земним змістом, атакував військо Аліфанфарона Трапобанського. І став колоти баранів своїм списом, як Пісарро та його вояки кололи на подвір’ї Кахамарки служителів Інки Атауальпи, які навіть не захищалися. Але не так повелися чабани трапобанського війська, які «повідв’язували свої швиґалки і стали швиґати в нього камінням завбільшки з кулак» і збили його з коня.

Отже, наш кабальєро знову простягся всім тілом на землі, певно, щоби, доторкнувшись до неї, набратися нових сил, як Антей. Та коли він отак лежав на землі, до нього долинув голос здорового глузду, що злетів із уст Санчо й висварив його за нерозважливу поведінку, бо він бився з вівцями, втім він протиставив свою віру тим злим чарам, які його переслідували. І став утішати Санчо, чия віра знову захиталася, євангельськими словами.

А далі їх чекала пригода з мерцем, і хоч від фантастичного видіння, яке постало перед ними, волосся на голові в Дон Кіхота стало сторчма, він усе ж зумів подолати свій страх перед цим фантастичним, хоч і не признав його чимось реальним, і завдяки цій перемозі над собою примусив утікати потороч у білих балахонах, які прийняли Дон Кіхота за самого диявола з пекла. Фантастичне можна подолати лише фантастичним; страхітливе — лише страхом. І сам страх, якщо не вбиває свою жертву, досягає такого пункту, що звеличує її й, переходячи через стан тривоги, обертається на доблесть.

Саме під час тієї фантастичної пригоди Санчо нагородив Дон Кіхота званням «Рицар Сумного Образу».

А потім вони поїхали долиною, де чекала їх пригода із сукновальнею, в якій Дон Кіхот мав намір померти смертю героя, щоб обдарувати свою сеньйору Дульсінею вічною славою. А нестійка віра вклала в уста Санчо зворушливі слова, якими він хотів відмовити свого пана від цього наміру. А що