Читати книгу - "Пригоди двієчника"

— Бабуню, а за що аллах нас судитиме? Адже ти телевізора не дивишся?..

— Помовч, розумако! Йди краще уроки вчи, другорічник.

«Уроки вчи!» Легко сказати! Надворі літо, канікули, всі відпочивають, гуляють, купаються, рибалять, а ти сиди зубри уроки. Та ще за шостий клас. Адже в сьомий мене не перевели. Сказали: пробайдикував півроку, касот… катаст-рофічио відстав. Так і не пригодилися підручники, що я привіз із своїх мандрів по білому світу.

Я, звичайно, дуже не побиваюсь, але сидіти інколи над книжками доводиться. Для годиться. Бо інакше яке ж то буде «перевиховання»? Людина заради тебе, вважай, приїхала, розпорядок склала, а ти її не шануєш… Усе це було б не так-то й страшно, якби…

Я вам ще не казав, що в мене цього літа з'явився іще один дивний і зовсім мені не потрібний «обов'язок»? Тож послухайте який.

Не встигаю я покричати (для бабусі) усякі там «а-прім, б-прім» і закрити книжку, як вона вже й тут:

— Сідай, тепер учитимеш «Кухлу, обллоху, ахад». Від шайтанових спокус очистишся.

«Кухлу обллоху ахад» — це такий вірш. З Корану. Бабуся каже, що його склав той самий Мухаммед, який нібито жив колись у місті Мекка і до якого потім, по його смерті, люди стали їздити на поклоніння. Правда це чи ні, що він був ще й поетом, — я не знаю, але слова його вірша мені не легше запам'ятати, ніж алгебраїчні формули. Скільки не зубри — одразу вилітають з голови.

— Бабусю, а може, Мухаммед не сам написав ці вірші? Мо, списав у когось, га?

Цього досить, щоб бабуся кинулася скубти мене за вуха. А я тільки того й ждав: миттю вискакую в садок, гукаючи на ходу:

Абдураїм і Мадраїм — мої однокласники, тобто колишні однокласники. А коли їхні імена голосно виспівуєш, виходять достеменні вірші Мухаммеда. Бачили б ви, як при цьому бабуся гнівається!

— Стривай-но, пустобрех! Ось приїде тато, я йому все розкажу — він тебе за ноги повісить!..

— Хай вішає. Мені все одно. Навіть краще буде. Не мучитимуся тут і з Мухаммедом поговорю краще про те, що таке верлібр. — Це я ще від зустрічі з поетами пам'ятаю про верлібр.

Я перелажу через паркан, а бабуся кричить навздогін:

— Ну, стривай, я виб'ю з тебе всі дурощі, станеш ти в мене людиною!

Добре, що бабуся любить ходити по сусідах. Тоді мені воля. Стрибаю, кричу, співаю, танцюю. А бува, як от зараз, ходжу на руках.

Сестричці Донохон це страх подобається, і мені теж розвага й фізкультура.

І сьогодні цим розважався. Тільки-но дійшов до хвіртки, гульк: Закір іде вулицею. Краще сказати, плентається. Плентається і спить. Він завжди такий, Закір, усе спить. Мій одноліток, а на вигляд — наче в десятому класі вчиться. Здоровецький хлопець, а сміливості — ні крапельки. Він навіть дівчат боїться. Вони це знають і навмисне дражнять його. Закірові тільки поспати б. Ви й не повірите, коли я розкажу, як одного разу він заснув на колоді, по якій ми ходили на уроці фізкультури. Ішов, ішов, зупинився раптом і заснув. А коли вчитель розбуркав його, покліпав очима й каже:

— Я не спав… просто перепочив трохи.

Побачивши мене, Закір дуже зрадів.

— Друже, а я тебе й не помітив! — вигукнув він. Подумав трохи, тоді спитав: — А чого це ти так… догори ногами стоїш?

Не чекаючи моєї відповіді, Закір витяг з кишені великий зелений огірок і подав Донохон.

— А ти не хочеш? — витяг він іще один.

— Давай! — я зробив сальто і став на ноги. — Куди ти йдеш, Закірджане?

— Уроки вчити, — кивнув він на книжки, що тримав під пахвою.

— Які уроки? — здивувався я. — Адже зараз канікули…

— А ти хіба не чув, друже?..

— Про що?

— Переекзаменовка в мене на осінь, — зітхнув Закір. — Буду перескладати рідну мову, алгебру… і ще російську мову. Завуч сказала, що я хлопчик не без тями, але начебто треба трохи попрацювати влітку, і тоді досягну успіхів.

— Та ти знаєш, скільки ще до осені?! — вигукнув я. — Зараз усе вивчиш, а до осені забудеш.

— Я теж так думав, Хашимджане. Але мама сказала, що не дасть мені спати, якщо я вже тепер не почну готуватися до екзаменів. Холодною водою нахвалялася обливати. Але ж ти знаєш, друже Хашимджане, не можу я не спати! Хочеш іще огірка? Бери, у мене багато. Повні кишені напхав. Ну, то я пішов, Ариф мене жде. Я ж бо його буксир…

— Буксир? Який це буксир?

— Ну, Ариф повинен мене вперед тягти. До екзаменів готувати.

Знову розговорилися. Закір забув, що йому треба йти. Ми сіли на дерев'яну лавочку біля хвіртки, і він, позіхаючи, довго розповідав про своє життя-буття. Потім знову згадали про осінні екзамени. Обговоривши це питання, ми вирішили, що це пропаще діло — осінні екзамени. Якщо людина одержала погані оцінки з трьох предметів, значить фундамент її знань слабкий, і не затям ти цього зараз, у сьомому класі знову провалишся. У восьмому класі буде ще гірше, а до десятого круглим профаном станеш. Краще зайвий рік посидіти в шостому, зміцнити фундамент. Тоді все піде, як по