Читати книгу - "Пригоди двієчника"

книгу про свої мандри. А на цьому прощай, рідне місто. І ви прощавайте, поети у фетрових капелюхах, і ви, дотепні, безтурботні артисти, бувайте здорові! Щасливо зоставатися, дорогий Саїде-ака! Я перед вами завинив. Дуже завинив. Але колись оправдаю ваше довір'я, Саїде-ака. Ось побачите…

Поїзд наче відчуває, як я поспішаю додому, летить, мов птах. Минає бавовникові поля, яблуневі сади, селища… Телеграфні стовпи не відстають од поїзда, біжать поряд, мовби поклали собі провести мене аж додому.

«Я біжу-у-у! — радісно кричить тепловоз. — До-до-о-о-му!»

Аж ось і станція. Звідси до нашого кишлаку близесенько. Одначе я не бія» у додому, бо ще треба вирішити, що робити з чарівною шапочкою. Якщо я візьму її з собою, можу не втриматись і знову накою щось. А викинути — шкода. Найкраще, звичайно, віднести туди, де я її знайшов.

— А як ти сама думаєш, дорога?

— Правильно, Хашимджане. Викидати мене не слід. Хтозна, може, я ще стану тобі в пригоді. Або комусь іншому…

З чемоданом у руці я підійшов до занедбаної халупи на околиці нашого кишлаку.

— Прощавай, моя дорога шапочко! — Я притис її до грудей і поцілував.

Вона теж чмокнула мене в щоку:

— Прощай, мій веселий друже Хашимджане!

Вже смеркло, коли я дістався додому. Відчинивши хвіртку, я побачив сестричку Донохон. Вона несла в'язку дров з хліва. Я лагідно гукнув її. Але замість того, щоб кинутися мені на шию, вона з гуркотом упустила дрова й злякано вигукнула:

— Ой, мамочко! Привид явився, привид!

З ополоником у руці вискочила з кухні Айшахон.

— Де, де? — скрикнула вона й теж заволала — Привид, привид!

— Чого ви розкричалися? Який я вам привид? Я ваш рідний брат Хашимджан!

— Не може бути! Звідки ти взявся?

— З того світу! — крикнув я роздратовано.

— З того світу! Він з'явився з того світу! — заверещали сестри і стрімголов кинулися на вулицю.

Під повіткою стояв закушпелений мотоцикл. Значить, тато вдома. В дворі нічого не змінилось. Тільки курчата, яких я морив голодом, стали великими курми. Вони висовували голови із загорожі і тихо кудкудакали. Знову, мовляв, заявився, враже!..

— Покажіть мені його! — почувся раптом рідний мамин голос. — Хоч привид мого любого хлопчика обніму! Де ти, Хашимджане мій?

— Мамо!

— Хашимджан? Це справді ти, синку? Чи не вві сні я бачу тебе?

— Мамо, ви теж гадаєте, що я — привид? Це я! Я, ваш син Хашимджан Кузиєв!

— Як би це я тебе не впізнала, світ очей моїх! Радість ти моя!

Незабаром прибіг тато, зібралися сусіди. Всі обнімали мене, цілували, а тато на честь мого повернення зарізав барана. Я смакував шашликом із свіжої баранини і розповідав про свої пригоди. Я почував, що все це в минулому, що тепер починається нове життя, а яке воно буде, я ще не знав. Про нього — інша розповідь.

ЧАСТИНА ДРУГА
Верхи на жовтому диві


РОЗПЛАТА, АБО АМЕРИКАНСЬКИЙ ФОКУС

До чого ж я неуважний: стільки нарозказував про себе, а описати свій рідний кишлак не здогадався. А ну ви забажаєте приїхати до мене чи листа надіслати, тоді що? Ні адреси, ні навіть назви нашого кишлаку не знаєте.

А зветься він Ходжакишлаком. Кажуть, ходжів тут раніше дуже багато було. З усіх кінців долини сюди збігалися. Прошпетиться котрийсь у себе на роботі в мечеті — гайда до нас. Кепські справи — знову до нас. От і прозвали наше селище Ходжакишлаком. Ходжа — це прочанин. Так раніше називали людей, які ходили до Мекки поклонятися прахові пророка Мухаммеда. Вважалося, що вклонишся хоч разок цьому прахові, і сам станеш наче святий.

Наш кишлак не Мекка, але до нас також приходили.

Правду кажучи, у нас є місце, якому можна і вклонитися. Це могила Узункулака. Дід у ній якийсь похований, віруючі вважають його святим. Могила ця кілометрів за два-три від Ходжакишлаку. Недалеко від гір, там і районний базар близько.

Узункулак — означає «довгі вуха»; але чому святого так прозвали, я не знаю, а спитав у бабусі, то вона, замість пояснити про вуха святого, вчепилася мені у вуха.

— Не твоє це діло, безбожнику! Краще б став біля мене та помолився найсвятішому із святих.

— А навіщо? — спитав я. — Навіщо мені молитися?

— Хто щиро поклоняється святому Узункулакові, у того збуваються всі бажання.

— І відмінником стане?

— Атож. І не пащекуй мені! Заважаєш бабі…

Вона добра, моя бабуся, але дуже сувора. Навмисно переїхала до нас, щоб, як вона сказала, власноручно взятися за моє виховання. До того ж маму на все літо послали в Ташкент на якісь курси підвищення кваліфікації.

Мама і Айшахон узяла з собою.

Тато, як ви самі знаєте, працює в Мирзачулі, вдома буває коли-не-коли.

Бабуся боїться, що я знову втечу з дому. «За хлопчиком треба дивитися та й дивитися!» — торочить вона всьому кишлакові. Але вона даремно боїться. Тікати я поки що не збираюся, хоч і живеться мені тепер несолодко. Самі посудіть: на вулицю не можна, голосно засміятися не можна, поспати довше не можна… Навіть телевізор увімкнути не можна! Бабуся каже,' що телевізор од нечистого і що лихо