Читати книгу - "Пригоди двієчника"

Закір глибоко замислився. Так глибоко, що я зазирнув йому в обличчя: чи не спить, бува, мій приятель.

— Подорожуючи по рідній країні, — сказав я, — зустрів я хлопця. Він був такий розумний, такий розумний, що я не можу навіть описати, який він був розумний. Чому, питаєш? Та тому, що він, виявляється, в кожному класі сидів по два роки. А в шостому класі — цілих три роки.

— Справді? — здивувався Закір.

— Їй-богу! — присягнувся я. — Якщо хочеш, ми теж іще по року повчимося в шостому. Разом. Займемо парту на «Камчатці», уроки вкупі будемо робити. Схочеш спати в класі, поклади голову мені на коліна і хропи на здоров'я…

— Дай руку, друже! — вигукнув Закір і підхопився в місця. — Залізне слово?

— Залізне.

Ми міцно обнялися й поклялись у вічній дружбі..

— Тепер ми з тобою як рідні брати! — вигукнув я радісно і раптом згадав, що бабуся наказувала нам з Донохон нарвати в саду персиків, повиймати з них кісточки і виставити на дах сушитися. — Ходімо, Закірджане, доведемо всім, що ми не ледарі й не ледацюги.

1 Закір довів, що він не ледар і не ледацюга — працював за трьох. Не минуло й години, як ми обірвали всі персики і знесли на дах.

— А тепер будемо розламувати їх і виймати кісточки? — спитав Закірджан.

Сонце висіло над самісінькою головою, я увесь спітнів. Тому запропонував:

— Як хочеш, можемо перепочити, Закірджане?

— Я не зморився, друже. Води, щоправда, випив би з задоволенням…

— О-о, це я тобі миттю зроблю. Айран тобі приготую…

Айран приготувати дуже просто: взяв кислого молока, збовтав добренько й розвів холодною водою. Напій виходить — куди тим усяким лимонадам!

Зробити айран легко, та не вдалося мені почастувати свого приятеля. Мене самого почастували. І не айраном. Ось послухайте, що раптом сталося.

Тільки-но я спустився з даху, чую — на вулиці голосочок дзвенить. Знайомий голосочок мого любого сусіда Арифа. Я його вже сто років не бачив. Майже від того дня, коли повернувся з мандрів.

Ариф ішов, заклавши руки за спину, з гордим виглядом розумника. «Диви, як носа дере, — подумалося мені, — наче тільки він єдиний на всьому світі вчитиметься в сьомому класі!» Але я все ж гукнув йому:

— Здоров був, Пуголовку!

Ариф кинув на мене невидющий погляд, начебто нікого поряд і не було, але зупинився.

— Куди чапаєш, Пуголовку?

— Не твоє діло! — відповів він, узявшись у боки. — Сам знаю, куди йду.

— Будь ласка, йди куди хочеш, яке мені діло! Я спитав знічев'я.

— Знаєш, а я в табір їздив! — раптом пожвавішав Ариф і ступив крок до мене. — Ти не уявляєш, як там було гарно. Купалися, засмагали, в гори ходили, у волейбол грали…

— Чи й не розваги!..

— Скажи краще: заздриш! Адже в табір посилають тільки тих, хто добре вчиться, а таких, як ти, і до воріт не підпускають.

Ох і любить же хвастати цей Ариф! Про що б не говорив — «я» та «я»! Навіть якщо й одлупцює його хтось, гордо б'є себе в груди і хвалиться, що то він побив.

— Видно, Пуголовку, видно, що тебе мало чого навчили у твоєму таборі! — сказав я спокійно, хоч руки мені таки дуже свербіли. — Задавакою був і зостався!

— Дечого навчили! — гордо випростався Ариф. — Я тепер простісінько американський фокус показати можу!

— Американський фокус? Може, мені покажеш?

Ариф похитав головою:

— Ні, тобі не покажу. Не можна.

— Чому не можна?

— Плакати будеш.

— Це я плакатиму?!

— Так, ти.

Я сміявся хвилин п'ять, доки не заболіло в животі. Ариф терпляче ждав, доки я заспокоюся.

— Гаразд, — сказав він. — Якщо даси слово, що не заплачеш, я покажу тобі американський фокус. Принеси лишень з дому хустку й мотузок. Та гляди, щоб міцний був мотузок!

Я швиденько збігав по хустку й мотузок.

— Тепер зав'яжи собі хусткою очі, — наказав Ариф, — щоб нічого не було видно.

Я зав'язав. Після цього Ариф закинув мені руки назад і теж міцно зв'язав їх.

— А це навіщо? — поцікавився я.

— Не поспішай, узнаєш. Ставай навколішки.

Я став навколішки.

— Ти мене бив минулого року? — спитав Ариф ні сіло ні впало.

— Я ж потім просив пробачення…

— Ні, ти скажи, бив чи ні?

— Бив. Нащо зараз про це згадувати! Ти показуй свій фокус, Пуголовку!

— Ось тобі «фокус»! Ось тобі «Пуголовок»!

Від першого ж удару я впав і безпорадно борсався на землі, доки Ариф, не поспішаючи, лупцював мене. Я навіть кричати не міг, бо в рот набилася ціла пригорща піску. Все б це нічого, та ось мене раптом ударило щось велике, тверде. Почувся зляканий крик:

— Ах ти, хуліган!..

Хтось розв'язав мені спершу руки, потім очі. Наді мною стояв Адилов, учитель з нашої школи. Його велосипед з покрученими спицями і зігнутим ободом валявся поряд. Адилов мовчки дивився на мене.

Я сплюнув пісок, спробував устати. Боліли ті самі ребра, які поламали мені футболісти. На них, видно, наїхав Адилов своїм велосипедом.

Навколо нас зібрались люди. І всі