Читати книгу - "Світло чорної свічки"

На обрії згасли останні сонячні промені. Дюни посіріли, їх обриси поволі розпливалися у сутінках. Лауренц озирнувся і жестом спитав Гаміда, що їхав за ним, коли надійде команда на спочинок. Туарег не реагував. Лауренц бачив спокійні обличчя і в решти вершників. Нікого не хвилювало те, що дозору, який завжди повертався однієї пори — на заході сонця,— і досі немає.

Мабуть, щось незвичне чекало на них попереду. Лауренц обвів пильним поглядом невеселу місцевість. Пісок, пісок, пісок... Та що це? Чи не прискорив гойдливу ходу його верблюд? Так. Він не помилявся. Наче незримий погонич підганяв тварин. Куди ж заквапилися, роздувши ніздрі, мегарі й в'ючні тварини? Оазис? Без сумніву, десь попереду лежав оазис.

Невдовзі, коли серп місяця сплив над обрієм, грунт під верблюдячими копитами потвердішав. Дюни перейшли у рівнину. На піску зачорніли довгі тіні. Пальми! Перед караваном зблиснуло кілька вогнів.

Оазис Ель Хубса. Дві криниці, невеличкий ставочок, їх зеленою стіною оточують пальми й тамарискові кущі. Пласкі прямокутні очеретяні хижки — житла нечисленних жителів оазису. Одначе в обнесеному пальмовим тином садку стояв міцний мурований дім. У його незавішених вікнах світилося. Навкруги ні душі.

Трохи осторонь росло п'ять могутніх пальм. Тут зупинив бородань свій караван. Вершники познімали тюки і повели верблюдів на водопій. Небавом під казанами Абу Шая, кухаря каравану, вже потріскував вогонь. Старий араб навдивовижу швидко зготував курятину. До гостро приправленого м'яса він подав рис. На диво, запах страви не привабив нікого з жителів оазису. Вони наче боялися прибулих.

Після вечері четверо вершників сіли на своїх нерозсідланих, але напоєних і нагодованих мегарі і нишком поїхали у темінь. Решта людей полягали спати, обгорнувшись білими накидками. Біля німця, як завжди, вклалися Талеб з Гамідом. Лауренц тільки прикидався вкрай змореним. Щоправда, ноги після тривалої їзди були наче чужі, та засинати барився. Він помітив щоглу на плескатому дахові мурованого будинку, дріт, що тягся з вершечка її до найвищої пальми. Антена? Що таїть у собі ця нічна зупинка? З ким підтримується радіозв'язок? І врешті, що то за люди, з якими звела його гірка доля?

Бородань ще до вечері пішов на тьмяне світло і зник у будинку з загадковими мешканцями.

Зловісно зводилися на тлі нічного неба чорні силуети велетенських пальм. Лауренц лічив зорі, щоб не заснути. Коли ж піймав себе на думці, що робить це із заплющеними очима, підклав під спину кулаки. Ятрив ними ледве присохлі рани і відганяв сон. Нарешті він почув Хропіння Талеба і глибоке, з легеньким посвистом дихання Гаміда. Нечутно встав, скинув білу накидку й поволі пішов до криниці. У відрі на цямрині була вода, Нахилився, ковтнув кілька разів, прислухався. Кругом тихо. Але він не довіряв цій тиші. Можливо, з пітьми хтось стежив за ним. Побрів униз до ставка, сів під тамарисковим кущем і вичекав хвилину. Зашелестів очерет. Наче хто долонею плеснув по воді. І знову стало тихо. Ніхто за ним не стежив.

Лауренц накинув гак, з протилежного боку рачки доповз до пальмового тину, махом перестрибнув його, опинився в садку. Ще двома-трьома ривками досяг будинку. Притиснувся плечима до муру, який ще не охолов од денної спеки, і враз ясно почув мову бородатого ватажка каравану. Ельзасець говорив тихо, але в голосі його відчувалося роздратування.

Він підкрався до вікна. Воно було без шиби, дрібна сітка боронила приміщення від комашні, що густо летіла на світло. Будинок не мав підмурівка, і очам Лауренца легко відкрилася уся кімната. Під стелею тьмяно світила гасова лампа, а по кутках клубочилися сутінки. Збоку стояла рація, на щитку якої жевріло, наче сигарета, крихітне вічко. Біля апарата сидів темношкірий чоловік в арабському одязі. Дужка з навушниками сповзла йому на шию. Перед ним стояв бородань без білої накидки, одна рука у кишені, друга тримала склянку з якимсь напоєм. Він неначе умовляв темношкірого, той незворушно слухав, потім здвигнув плечима і щось коротко відповів, хитнувши головою у бік рації.

«Ліпше було б піти на курси французької мови, ніж займатися боксом»,— спересердя лайнувся Лауренц. Він ні слова не добрав з їхньої суперечки. Проте спогад про ті вечірні тренування, коли спритно лазив по канатах і щосили гамселив кулаками набиті піском мішки, напоумив його на одне рішення. «Юначе,— вчив його тоді тренер,— на відстані можуть битися боксери, в яких довгі руки, тобі ж слід тримати противника якомога ближче біля себе».

Згадавши про самовідданого робітника — спортсмена Гappi, який жодним словом не дорікнув за те, що його вихованець добровільно записався в рейхсвер, Фред мимоволі посміхнувся.

Голос бороданя зазвучав гучніше. Лауренц ще раз глянув крізь густу дротяну сітку в кімнату й завернув за ріг будинку. Двері знадвору були не замкнені. Він увійшов до напівтемного приміщення, де пахло згірклим лоєм та прянощами. У світлі, що проникало крізь напіввідхилені двері суміжної кімнати, побачив полицю з пляшками, консервами.

«Крамниця»,— майнуло в голові.

— Салам алейкум, друже,— мовив Лауренц притишено, але й так, щоб його почули.

Бороданя мов обухом по голові вдарили. Правиця машинально сіпнулась за револьвером, що висів на боці. Він миттю крутнувся і, тримаючи напоготові зброю, ошелешено втупився в німця. Чоловік біля рації, що був, очевидно, власником крамниці, налякався не менше, але, змірявши поглядом непроханого гостя, враз заспокоївся.

— Ахлан васахлан,— одказав він і знову сів, і далі зацікавлено оглядаючи прибулого.

Ельзасець, як і раніше, стояв, прикипівши очима до німця. Дуло револьвера дивилося Лауренцу прямо в груди.

— Що ви тут загубили?

Лауренц поглянув спочатку на зброю, потім у вічі бороданеві. Той неохоче заховав револьвера до кобури.

Крамар підвівся, подибав до шафи, що стояла в кутку кімнати, й повернувся з повним келихом.