Читати книгу - "Пам’ять крові"

Сотня Смерча займала кілька криївок, віддалених від штабу углиб лісу. Біля однієї з них вояки з чоти Вира чистили зброю. Передполудневе сонце вже добряче пригрівало, і дехто з них зняв верхній одяг, підставляючи плечі під сонячні промені. Ларко сидів на пеньку трохи осторонь, покусуючи в задумі суху бадилину.

Минуло півмісяця відтоді, як він переправив Анну з Адамчиком і Євочкою на хутір біля недалекого звідси Джмелина. Тоді, прилаштувавши дітей у великій сім’ї Шпаруків, вони з Анною вже під вечір були в сотника Смерча. Радість зустрічі доньки з батьком, однак, була затьмарена поганими новинами з-під Краснослава.

Наступного ранку після від’їзду Ларка з хутора Романа Ковальчука осадники з польської колонії Анджейка, як і попереджала Романова донька, напали на Краснослав та на хутір. У селі чота Ларка, яка була готова до нападу, досить швидко змусила осадників утікати, залишивши біля крайніх хат кілька вбитих. Повстанці кинулись переслідувати їх, однак нападники встигли сховатись у недалекому ліску, який належав Смаржевським. Оскільки брати Ковальчуки попередили, що в ліску осадники мають схрон[32] з гранатами і бомбами, далі переслідувати їх не стали. Тим паче, що з боку хутора Романа Ковальчука вже чулись постріли і потрібно було поспішати на допомогу.

Брати Ковальчуки, засівши за будівлями, затято відстрілювались, та п’ятеро чи шестеро нападників, маючи автомати, підступали все ближче. Вони спішили, бо, почувши потужну стрілянину в селі, хотіли захопити хутір якнайшвидше.

Повстанці зненацька вдарили ззаду, і, маючи чисельну перевагу, за лічені хвилини вже святкували перемогу. Наймолодший з чоти, вісімнадцятирічний Бук, заледве пролунав останній постріл з боку нападників, підвівся на повний зріст і рушив до хутора. Він не ступив і десятка кроків, як із-за куща, за яким щойно впав високий осадник, пролунав одинокий постріл. Вояк ніби спіткнувся об купину і, похитнувшись, упав долілиць. Зірвавшись на ноги, Чорний, який був зараз за чотового, прошив куща кількома довгими чергами з автомату. Але то вже була запізніла відплата.

Після загибелі побратима повстанці одностайно вирішили йти вибивати осадників з ліска. До жаги помсти додалися ще й автомати, які вони захопили в нападників на хуторі. Тож Чорний вирішив виступати негайно.

Вони обережно і вміло, за всіма правилами партизанської тактики прочесали лісок уздовж і впоперек. Однак ні нападників, ні схрону зі зброєю так і не знайшли.

Чорний мав наказ сотника Смерча повернутися ще до вечора. Тож, залишивши братам Ковальчукам відбитого в поляків автомата і набої, повстанці почали лаштуватися в дорогу. Тіло побратима Бука поклали на воза, аби згодом з почестями поховати його на Січі.

Чорний стояв з Романом Ковальчуком біля хати й думав, куди могли зникнути вцілілі осадники.

– Гадаю, – висловив припущення Роман, – що вони подались на польську колонію біля Білої гори. Туди далеченько, але якщо поїхали кіньми, то їх уже не догнати.

– Якби не наказ сотника, – відгукнувся Чорний, – то можна було рушити їм наздогін. Та ви пильнуйте тут – раптом вони повернуться. Їх там четверо чи п’ятеро, не більше…

Раптом Роман Ковальчук схопив Чорного за рукава і розвернув ліворуч, указуючи на далекі пагорби. Над ними, з кожною миттю стаючи дедалі густішим, стовпом піднімався чорний дим.

– Тож хутір Гмитра Комизи горить! – гнівно вигукнув Роман. – От куди вони подалися, зарізяки…

Він зірвав з плеча автомата, ніби нападники були вже перед ним.

– То туди поїхав вчора Вир доньку сотника з тими дітьми забирати? – запитав Чорний.

– Туди, – скривився, наче від болю, Роман. – Правда, він казав, що з самого ранку назад рушить.

– Сюди? – вже з полегшенням запитав Чорний.

– Та ніби одразу на Січ мав прямувати.

– То й добре, – підсумував Чорний, мабуть, прийнявши якесь рішення. – Та й відбивався б він, а автомата й сюди було б чути.

– Скачемо на той хутір, що горить, – звернувся він до вояків, які вже обступили його, тривожно споглядаючи клуби диму на видноколі. – Може, і наших «друзів» з колонії там застанемо.

Коли з-за пагорбів з’явився хутір старого Комизи, Чорний одразу ж зрозумів, що підпалили його зовсім недавно. Полум’я тільки розгоралось, хоча вогонь уже охопив усе обійстя. Під’їхавши до подвір’я, наскільки дозволяв жар, що йшов від вогнища, повстанці побачили страшне видовище. Дві жінки, стара і молода, лежали поряд біля ґанку з розбитими чи то обухом, чи то прикладом головами. Ближче до клуні, майже біля входу витягнулось руками до порога велике тіло сивого чоловіка, з потилиці якого стирчала сокира. Схоже було, що чоловіка вбили у стрибку, яким він намагався дістатися дверей клуні. Можливо, хотів заховатись від убивць, а може, мав там зброю, якою збирався боронитись.

– Били сокирами, – суворо сказав хтось із повстанців, – щоб не чутно було пострілів.

– Ми доженемо тих нелюдів, – потряс кулаком Чорний. – Якщо