read-books.club » Сучасна проза » Пам’ять крові 📚 - Українською

Читати книгу - "Пам’ять крові"

174
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Пам’ять крові" автора Юрко Вовк. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 27 28 29 ... 51
Перейти на сторінку:
вони, як казав Роман, ідуть на Білу гору, то таки доженемо.

Він зняв шапку і перехрестився.

– Добре, хоч Вир встиг вивезти дівчину з дітьми.

– Їдьте за мною, – звернувся Чорний до вояків. – Рухаємося обережно, на горбках зразу не показуємося. Треба підійти до них близько, то, може, і нам не доведеться куль тратити.

Вони побачили п’ятьох нападників, ледь оминувши яром високого пагорба. Точніше, їх було вже четверо, бо п’ятий, махнувши решті рукою, пришпорив коня і за мить зник за вигином яру. Ті, що залишились, швиденько порадились і, повсідавшись під верболозом, почали виймати наїдки. Старшого віку сивий чоловік, накульгуючи, відійшов вбік і став мочитись. Три карабіни і автомат того старшого чоловіка лежали на траві біля трьох нападників, які жадібно їли. Від повстанців, що зачаїлись за вигином пагорба, до них було не більше півсотні кроків.

– Ти з гранатою, – прошепотів на вухо кремезному Семку Чорний, – а я з Гартом з автоматами вискакуємо на «три» і кладемо їх на землю. Один, два, три…

– Лягай! – страшним голосом закричав Чорний, вискакуючи з-за пагорба і в кілька стрибків досягаючи місця, на якому влаштувались нападники. – Руки перед себе і ані руш, бо вб’ю!

Троє, захлинаючись їжею, попадали на траву, навіть не зробивши спроби дотягнутись до карабінів. Тим часом старший нападник, який все ще стояв спиною до повстанців, здавалось, навіть не здригнувся. Чорний кивнув Семку і Гартові, щоб зайнялись тими трьома, а сам рушив до старого, який усе ще тримав руку біля ширінки. Перекинувши автомата в ліву руку, Чорний дістав з-за халяви чобота фінку і затис її в долоні лезом до себе. Старий осадник почав поволі повертатись, і Чорний помітив, що його правиця раптом різко сіпнулась догори. Фінка встромилась нападникові в шию в ту мить, коли він вже ось-ось мав вистрілити в Чорного з пістолета. Старий захрипів, і, змахнувши правицею, впав на траву. Чорний «вальтер» зробив у повітрі дугу і приземлився біля ніг Чорного. Він поволі підняв його, і, повернувшись до Семка і Гарта, які пантрували трьох інших нападників, коротко кецнув головою. Кілька ударів ножами довершили початий Чорним акт страти. Такий самий тихий і страшний, як і той, що кількома годинами раніше відбувся на хуторі старого Комизи.

Того дня Ларка з Левоном, здавалось, розводила в часі сама доля. Розводила і рятувала від імовірної загибелі, аби зрештою все ж звести один на один.

Ларко з Анною й дітьми поїхали з хутора Гмитра Комизи лише за якихось кілька годин до того, як туди прийшли вбивці і ще за кілька, як на хутір навідувався Левон. Лише кілька годин відділяло тоді і Левона від зустрічі з чотою Вира і ймовірної загибелі. Лише ймовірної, бо на той час на його руках ще не було б крові повстанця Бука.

Того вечора, коли Ларко і Анна прибули на Січ, сотник Смерч ще й сам не знав усього, що відбулось під Краснославом протягом дня. Чорний, котрий повернувся з чотою за якусь годину до Ларка з Анною, розповів лише те, що знав. Після відплати осадникам він одразу повів своїх вояків на Січ, і про напад на хутір Романа Ковальчука загону світлинських самооборонівців, який стався пізніше, нічого не знав. Тож, довідавшись про те наступного дня, дуже переймався, бо вважав себе винним, що не захистив сім’ю Ковальчуків. Та ще більшу вину за це відчував сотник Смерч.

Вони сиділи за збитим із соснових дощок столом у сотниковій криївці, і Матвій Турук, важко підбираючи слова, розповідав Ларкові про те, як були вбиті Ковальчуки.

– То моя вина, що не залишив там чоту, – скрушно зітхнув сотник. – Я був певен, що з осадниками вони впораються, але не подумав, що тим може прийти підмога. Та ще й так швидко…

– То той вершник, про якого казав Чорний, доскакав, певно, до польської колонії біля Білої гори, – зробив припущення Ларко. – Треба було його догнати.

– Не до колоністів він поскакав, – похитав головою Смерч, – а на польську пляцувку у Світлині, до Сліви. Тільки той міг так скоро спорядити чоту.

Він пильно подивився Ларкові у вічі і, як здалося тому, з якоюсь відразою мовив:

– Твій давній товариш Левонко Красніцький був з ними. Чи вбивав на хуторі, не відаю, а от що вирушив з чотою зі Світлина, знаю достеменно. Після того як допоміг Анні, він утік туди від німців. Сліва його пригрів і в ту чоту призначив – для особливих доручень. Гадаю, що ті «доручення» і надалі такими будуть – нищити наших патріотів…

Ларкові не хотілося вірити, що товариш його дитинства може підняти руку на беззахисних людей.

– Він же ризикував власним життям, рятуючи тих дітей, – переконливо мовив Ларко. – Та й Анну тоже. Якось не віриться, що він може вбити безоружного…

– Ти ще мало знаєш світ і людей, синку, – сумно всміхнувся Матвій Турук. – Обставини часом змінюють людину до невпізнання. Особливо, коли вона не живе своїм розумом, а бездумно вірить тим, хто хоче мати з неї якийсь зиск.

Він трохи помовчав, збираючись з думками, і продовжив:

1 ... 27 28 29 ... 51
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пам’ять крові», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Пам’ять крові"