Читати книгу - "Пам’ять крові"

разом із мешканцями того хутора вбили майже всіх чоловіків з колонії, які в той час якраз радились, як їм боронитись від тих бандитів. Про те повів мені наймолодший син мого давнього товариша Яцека Смаржевського Янек, який з ласки Божої разом з батьком урятувався в тій бійні.

Він звів догори правицю, стиснув її в кулак і, грізно дивлячись у бік Краснослава, потряс ним над головою.

– Відплата наша має бути такою самою страшною, як і та бандитська екзекуція. Йдіть беріть коней і зброю, за годину вирушаєте. Капрал Лаба докаже вам, як все буде зорганізовано.

Юзеф Сліва підкликав до себе Тадеуша Лабу і Янека Смаржевського і пішов з ними в хату.

Готуючись до виїзду, Левон хвилювався так, що все падало йому з рук. У якусь мить він раптом усвідомив: ймовірність того, що незабаром йому доведеться вбивати людей, тривожить його менше, ніж можливість втратити Анну, котру міг забрати з хутора Ларко. І він тут-таки вирішив попри все навідатись на хутір Гмитра Комизи.

Вони їхали верхи по полях, намагаючись нікому не потрапляти на очі. Обачно перетнули Ковельський тракт, а за ним додали коням ходу.

У видолинку неподалік хутора Ковалі Тадеуш Лаба велів усім спішитись і послав верткого низькорослого Юзека Вию в розвідку. За якийсь час Юзек повернувся і розповів, що на хуторі партизанки нема, тільки місцеві.

– Обкладаємо хутір пішо з усіх боків, – звелів Лаба. – Я з Левоном іду до хати Ковальчуків. Там двоє дужих братів, може, і зброю мають. Як тільки починаємо стріляти, доєднуєтеся і ви.

Левон не відчував страху ні тоді, коли вони з Лабою навзгинці підкрадались до обійстя, ні коли побачив на подвір’ї двох чоловіків, які порались біля воза. Страх на мить паралізував його, коли він зустрівся поглядом з одним із тих чоловіків, якого підстрелив Лаба. Він дивився на нього вже затуманеним смертю зором, у якому ненависті і зневаги було навпіл. Чоловік поволі сповзав по возу на землю і, перш ніж упасти, ще встиг щось крикнути другому. Того вже не було видно, і Левон, який у нього цілив, опустив карабіна. Раптом із дверей хати з криком вискочила молода жінка і кинулась до воза, біля якого лежав убитий Лабою чоловік. Тієї ж миті назустріч їй звелася велика постать із широко розкинутими руками, намагаючись чи то впіймати жінку, чи захистити від куль. Зводячи карабіна, Левон краєм ока помітив, як прицілився Лаба. Вони вистрілили майже одночасно, і Левон, який цілив у чоловіка, раптом із жахом побачив, що падає не лише він, а й жінка. Вони впали майже в обійми одне одному, і лежали на траві, сплівши руки в останньому відчайдушному пориві.

– Навіщо ти в неї стріляв?! – у розпачі закричав Левон, ураз уявивши на місці тієї жінки Анну. – То ж жінка.

– Мовчи, шмаркачу! – люто визвірився на Левона капрал Лаба. – Вони тут усі бандити…

На другому кінці хутора теж припинили стріляти, і навколо враз запанувала якась моторошна тиша.

Ніби струшуючи з себе цю моторошність, Левон різко скинув голову і рішуче підійшов до Лаби.

– Я маю поїхати тут недалеко, – не запитав, а категорично ствердив він. – Дожену вас дорогою.

Лаба глянув на нього якимось відсутнім поглядом і стенув плечима.

– Їдь, коли не боїшся стрічі з бандитами.

Він плюнув на траву і, як здалось Левону, із заздрістю додав:

– А того дужого хлопа ти гарно вклав, з першого пострілу.

Левон різко розвернувся і побіг до видолинку, у якому були їхні коні.

– Підпалюйте! – почув він за спиною гучний зловтішний голос Лаби. – Підпалюйте стріхи!

З поганим передчуттям Левон галопом гнав коня до хутора старого Комизи. Його нудило, перед очима раз по раз виникали постаті чоловіка і жінки, які падали назустріч одне одному. Він вирвався на вершок чергового пагорба і, оторопівши, різко потягнув ліци на себе.

Хутір догорав. Бовдур[31] глиняної печі стирчав посеред згарища, як кимось застережливо виставлений палець. Не було видно ні людей, ні худоби. Вітер доніс до Левона солодкуватий сморід свіжого тліну. Якийсь первинний звірячий жах, змішаний з таким самим розпачем, охопив усе його єство, і, дико вискалившись, Левон закричав:

– Ларку! Я вб’ю тебе, Ларку!

Розділ третій

База повстанців у Свинаринському лісі, названа Волинською Січчю, займала чималу територію. Тут було все необхідне для великої кількості вояків: житло, продуктові склади, кузня, зброярня, пекарня, шпиталь і навіть підстаршинська школа. Був, звісно, і штаб, який віднедавна йменувався штабом північного округу