Читати книгу - "Одіссея найкращого сищика республіки"

— Хлопці перечиталися книжок про ковбоїв...

— Про кого?

— Про ковбоїв. Вершників з Америки, які переганяють худобу і воюють із тамтешніми дикунами. Не читали?

— Не читав, але чув. Схожі на наших запорозьких козаків?

— Ага, десь так. І от вони ганяють худобу, воюють з індіанцями, які там, як у нас колись татари. А ще шукають скарби. Хлопці любили про це читати і вирішили виглядати не гірше. Ось бачите, не пожалкували грошей на форму. Схожі на клоунів, але думають, що виглядають досвідченими мандрівниками. — Вона засміялася. — Ось ваш кінь, його звати Кардинал.

Агнешка подала мені повід. Я подивився на коня, спокійного, вже в літах мерина гнідої масті. Узяв повід, погладив коня і сів у сідло.

— Бачу, хлопці не дуже покладаються на мою охорону. — Я побачив, що хлопці, на додаток до кольтів, розібрали ще й манліхери, які закинули на плечі.

— Часи неспокійні, компаньйони не хочуть, щоб хтось забрав їхній скарб. До речі, а чому ви не попросили собі частку?

— Частку?

— Ну, хлопці боялися, що ви вимагатимете частку. Домовилися, що готові дати вам п’ять відсотків. Це великі гроші.

— Якщо скарби будуть. А якщо ні, то це ніщо.

— Ви думаєте, скарбів може не бути?

— А що, є банківська гарантія?

— Хлопці вклали всі свої заощадження, ще й у борги залізли, щоб отримати дозвіл і організувати експедицію.

— Так, вони ризикують. Я ризикувати не хотів, тому обрав сто рублів за день у руці замість тисяч у небі.

Ілля на милицях пострибав уздовж колони. Хлопці, що сиділи на возах, кивали йому. Урочисті, зосереджені, впевнені в успіху. Заліз на перший віз, поклав милиці й рушив. За ним котилися інші вози, потім їхали копачі, а за ними вже ми з Агнешкою, яка досить добре трималася в сідлі.

— Ви коли-небудь шукали скарби, Іване Карповичу? — спитала дівчина.

— Я — ні, але часом скарби шукали мене.

Ми їхали ще порожньою ранковою вулицею, але з багатьох вікон на нас дивилися. Пізнавали мене, показували пальцями. Хтось крикнув: «Слава Івану Карповичу!». Біля мене пролетів невеличкий букетик, який Агнешка вправно спіймала.

— Слухайте, а непогано бути найкращим сищиком імперії! — Вона усміхнулася. — Ось ваш букет.

— Дякую. — Я прийняв квіти. — Дозвольте їх вам подарувати.

— Дякую. А вас часто переслідують читачі?

— Останнім часом ні, бо я був на фронті.

— А перед тим?

— Жив на віддаленому хуторі. Якщо до мене і приходили, то у справах.

— А жінки? Вони ж такі вразливі. Невже вони не прагнули познайомитися з героєм свої снів і мрій?

— Це ви про кого?

— Про вас, Іване Карповичу, про вас, не прибідняйтеся.

— Ви знаєте, якщо хтось і мріяв, то тихенько, мене про це не сповіщаючи.

— Та не може бути! Що, не приїздили ніжні гімназистки, які бачили себе вашими дружинами? Слухайте, кілька моїх гімназичних подруг були у вас закохані!

— І що, поїхали до мене?

— Та ні, не наважилися.

— От і я про це. Нерішучість і лінь уберігають людей від багатьох дурниць.

— Але ж вам подобається бути зіркою?

— Це дуже заважає вести справи. Доводиться ліпити бороди, носити перуки й темні окуляри, щоб мене не впізнавали.

Агнешка смикнула мене за шевелюру, я аж засичав від несподіванки.

— Ну, зараз ви з природним волоссям. — Вона засміялася.

— Вам весело, а хлопці дивляться на нас не дуже вдоволено.

— Так, Отто і Борис закохані в мене. Тепер до них доєднався і Лісімах. — Агнешку помітно тішила дієвість своїх чар.

— То для чого ж ви викликаєте в них ревнощі?

— Просто так. У них все одно немає жодних шансів.

— Чому?

— Родичі ніколи не віддадуть мене за німця, бо мого двоюрідного брата, що вчився у Познані, пруссаки арештували за політичну діяльність. Він досі за ґратами. Отто не може стати моїм чоловіком. Борис вихрестився в католика, але для моїх близьких, попри все, він залишається жидом.

— А Лісімах?

— Він атеїст! Це, мабуть, іще гірше за німця чи жида. — Вона знову засміялася. — А у вас були жінки інших національностей, га, Іване Карповичу?

— Я не готовий обговорювати подробиці свого особистого життя.

— Чому ви не пишете про це? Всім же цікаво, чи спали ви з тими прекрасними дамами, з якими зустрічалися під час справ.

— Мої