Читати книгу - "Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки"

«Негідник! Мало йому було, що спокусив дитину, свою небогу, й скалічив мені життя. Він ще й подбав, щоб вона законно відібрала в моєї дитини майже все. Треться тепер десь тут, довкола нас і радіє, що йому вдалося перехитрувати мене!» — подумала Софія й запитала ущипливо:

— На твоє прохання?

— Ні! Я не вірила йому й відмовляла його. А виявляється, він був правий…

«Не складуться в нас стосунки. Я буду змушена повсякчас виправдовуватися, а вона вдаватиме, що не чує мене. Відтак, будемо мати пекло», — подумала Софія й вирішила дати бій і «окупантові», і його спадкоємиці.

— Кажеш, дівонько, що твій вуйчик-любчик був добрим, як ангел, і кохав тебе понад усіх? Віриш, що це я чудом-дивом вбила його?

— Так! — спідлоба зиркнувши на неї, випалила Оля.

— Не хотілося смутити тебе, але доведеться! — процідила Софія і, вийнявши зі шкатулки дарчу, тицьнула її дівчині. — На, читай!

Та пробігла поглядом документ і розгублено промимрила:

— Нічого не розумію…

— А що тут розуміти? Твій турботливий вуйчик доброхіть відступив мені, своїй вагітній коханці, половину майна!

Неспішно, з насолодою й насмішкою виповіла-викарбувала вбивчі для самовпевненої смаркулі слова, але та й оком не кліпнула. Запитала з тупим спокоєм:

— Ви справді вагітна?

— Так.

— Від нього?

— Авжеж. Лікарі взяли в нього кров, щоби свого часу експертиза могла підтвердити це.

— І давно ви?…

— Три місяці. Він узяв мене відразу, як приїхав, першої ж ночі. Ми не спали разом лише тоді, коли ти гостювала в нього. Він сказав мені, що ти — його небога, але й словом не обмовився, що кохає тебе. Коли я призналася йому, що вагітна, він на радощах подарував мені пів садиби. Пообіцяв, що неодмінно розпишеться зі мною після пологів! Чи могла я зичити йому смерті?

— Так, — схитнула головою Оля. — Ви довідалися, що він одружився зі мною і щось дали йому.

— Я дізналася про це лише після його смерті! Коли слідчий показав мені його пашпорт, і була шокована його віроломством! Навіть не знаючи, що він — твій кревний… А тепер… узагалі не маю слів…

— Це добре! — похвалила її чудна дівчина. — Бо слова — це наче полотно, яким завішують дзеркало, коли хтось помирає… Якщо маєте горілку, налийте мені… півсклянки… Я вип’ю і піду.

— Куди підеш?

— Будь-куди, — безтурботно відказала дівчина. — Раз він не кохав мене так, як казав… Раз обманював… Може, й до нього… Признавайтеся, де ви його сховали?

«Якась вона… не в собі», — подумала Софія і вийняла з бару почату пляшку коньяку і фужер.

— Хочеш помолитися за нього?

— Ні. Хочу признатися, що провалила іспит. Я казала йому, що не можу і кохати його, і вчитися, бо коли я думаю про нього, все випаровується мені з голови. А він напосідав: «Учися! Учися!»

— Тобі не варто пити, — впівголоса мовила Софія, наливаючи коньяк.

— Ага! — схитнула головою дівчина. — Мені нічого не варто… з ваших рук, бо ви й мене отруїте, і я вибіжу на перехрестя й розтрощу автобус.

«Вона таки… неадекватна», — подумала Софія й запитала:

— Хочеш ковбаси з хлібом?

— Ні! Ні! — замахала руками дівчина й взяла фужер. — Хочу лише пити.

Й не кривлячись, маленькими ковтками випила майже повний фужер:

— Дякую!

— Ти справді кохала його? — запитала Софія.

— Справді. Й завжди кохатиму. Бо вже ніколи й ніде не знайду собі такого вуйчика й такого чоловіка, — відказала вона спокійним, тверезим голосом і підвелася.

«Вона в шоці… Отже, може пристати на моє», — подумала Софія й запитала:

— А дитину від нього також любитимеш?

Оля здивовано закліпала очима:

— Яку дитину?

— Ту, яку я ношу від нього.

Дівчина заперечно затрясла головою:

— Ні!

— Чому? Адже це його кров! Його сирота! Єдина пам’ять про нього!

— Сирота? — затинаючись, протягла дівчина. — Я також сирота. Сиріт треба жаліти…

— Ти добра, дуже добра дівчинка, — розчулено прошепотіла Софія і вийняла з шухляди папір і ручку. — Сядь за стіл і напиши заяву… в суд.

— Що-що? — не зрозуміла Оля.

— Напиши, що ти зрікаєшся майна, яке тобі заповів зрадливий чоловік, на користь його сироти від Софія Кравець — його цивільної дружини.

Оля п’яненько зателіпала головою:

— Ні! Я не хочу писати. Любко казав, щоб я нічого не писала й не підписувала.

«Він не дарма так опікувався нею, тому що вона тілом жінка, а розумом дитина. Дебілочка з обличчям ангела, — нарешті збагнула Софія. — Красник попервах не здогадувався про це. Тішився, що його палко кохає таке юне, таке наївне створіння, і лише після того, як зманив її у Тернопіль, зрозумів, що такою вона буде завжди. Але сумління не дозволило йому полишити її. А може, навпаки, він покохав її саме за нелукавий, нерозвинений розум?»

— Не хочеш писати? Для сироти?

— Для сироти хочу… — подалася Оля й сіла за стіл, — але… рука мені тремтить. Я писатиму негарно, як кура лапою.

— А ти постарайся. Пиши розбірливо, не кваплячись, бо це ж для Любкової сироти!

Оленька, старанно виводячи літеру за літерою, написала все, що Софія їй надиктувала, а також віддала їй заповіт Красника, який мала в рюкзачку, й конспект з хімії (недоріка лаштувалася стати медсестрою!), щоб у разі необхідності можна було підтвердити, що заяву писала саме вона.

— Тепер можеш іти, — сказала Софія і випровадила її з двору.

— А де я житиму? — опинившись на вулиці, зненацька отямилася дівчина.

— Їдь в Заліщики. Скажи родичам, що вуйчик помер, і