Читати книгу - "Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки"

трагедії ще тиждень лежав у морзі, позаяк ніхто з родичів не пред’явив права на його тлінні рештки. Ільків запропонував їх Софії, як «будемо вважати, цивільній дружині». Та поховала його з моргу, без розголосу й жалібних церемоній. Священик з дяком коротко відспівали його на кладовищі (в кепському місці, під самою огорожею), копачі могили «пом’янули» пляшкою горілки від Софії, яка, розплатившись при вході з працівниками поховальної контори, одразу (щоб не зашкодити дитині) подалася додому, вірніше, до Васильки й Геновефи. Купила їм дорогою цукерок та ананасового соку (щоб помолилися за Красника) й зосталася в них на ніч, бо забоялася, що дух новопреставленого ще не відлетів до Бога й може заявитися в дім, який вона виборола в нього.

Спалося їй в удовиць солодко, як немовляті при маминій циці, тому що сварґа крутилася в ній жваво й ритмічно, в злагоді з її вимореним, проте майже щасливим серцем.

Тривала ніч, але не німа, не темна. Все світилося й двигтіло: сварґи людей і сварґи тварин та рослин у сварзі Землі, сварґа Землі — у сварзі Всесвіту і сварґа Всесвіту — у безмежній, сліпучо-золотій, як тисячі сонць, руці Вседержителя. Але не для людських очей і не для людських вух, полуджених і запечатаних Отцем, щоб діти Його не пхали, допоки не змудріють, пальці в складну машинерію, що правує буттям. Машинерію, яка може не лише по відрубувати їм пальці й голови, але й безповоротно змінити напрям руху Землі, Сонця, планет, а то й змертвити Всесвіт.

Лише поодинокі люди знають Божу таємницю, що все є пов’язаним, припасованим одне до одного, що все має свою швидкість, свій час руху, і знають найпосутнішу Творчу таємницю: якщо кількість сварґ, що зупинилися або рухаються наліво, бодай на одну перевищить кількість тих, що рухаються направо, Земля тяжко занедужає й почне відмирати разом з усім, що на ній є, в страшенних муках і судомах. Знають, проте час від часу порушують Божий лад задля валсної маленької вигоди. А більшість узагалі нічого не знає, відтак бавиться своєю сварґою, як дитина дзигою, замість того, щоб благоговіти перед нею — невтомною, мудрою і… пімстливою.

Вона, Софія, лише злегка підштовхнула свою втомлену сварґу, і та, образившись, розчавила чотирьох, але разом з тим подарувала їй видіння цієї незримої для інших вогненної ночі. Й вона, зачудована й присоромлена, палко просила вибачення в неї і натхненно молилася Творчому Ладові, допоки ранок не вибілив їй очі.

Оля об’явилася на дев’ятий, по смерті Красника, день. Побачивши її (малу, щуплу, з блакитним рюкзачком на рамені) під своєю брамою, Софія навіть зраділа, що останні години перебування Красникової душі в її домівці вона збавить у товаристві його коханої, а не з удовицями, й вони вдвох спокійно, мирно випровадять небіжчика в кращий світ, бо впродовж останніх ночей і навіть удень він не раз давав про себе знати: то ложечка, якою вона помішувала каву, падала з горнятка на стіл і крутилася на ньому, то несподівано відкривалася шафка і з неї вистрибував клубок мохерових ниток, то зникла дарча, яку вона тримала в шкатулці, й знайшлася лише наступного дня під ліжком. А вночі дух Красника товкся внизу, на кухні: шуміла вода, подзенькували каструлі, так, наче він готував собі зупку або варив яйця.

А Оля, побачивши Софію перед собою, сполотніла й, не привітавшись, запитала: «Де Любко?»

Софія відімкнула брамку й сказала: «Заходь!» Але дівчина не зрушила з місця.

— Спершу скажіть, де він?

— Ще тут, — відповіла Софія.

Оля, полегшено зітхнувши, зайшла на подвір’я.

— Ходи до мене, бо я не маю ключів від його половини, — збрехнула Софія, бо хотіла поговорити з майбутньою сусідкою на своїй території.

— Він… у лікарні? — піднімаючись сходами слідом за нею, запитала Оля.

— Ні, — відгукнулася Софія.

— Поїхав у відрядження?

— Можна сказати й так… Роздягнися. Сядь на канапу. Я приготую чай і все тобі розповім.

— Не хочу я ні чаю, ні роздягатися. Хочу почути правду!

«Вперта в мене буде сусідонька, непоступлива», — подумала Софія й сказала:

— Все-таки сядь!

Оля обережно присіла на канапу, так, наче боялася, що та вкусить її або провалиться під нею.

— Ти приїхала вчасно, — спроквола мовила Софія. — Нині маємо відбути дев’ятини по ньому.

Дівчина не здивувалася, не заплакала. Лише відвела від неї погляд і сказала:

— Це ви вбили його. Він знав, що ви спробуєте зробити це й тому не став чекати осені. А тепер вам треба вбити й мене. Так?

— Я тут ні при чому. Любомир загинув в автокатастрофі. Порушив правила й потягнув за собою на той світ ще три душі, — сказала Софія.

— Він ніколи не порушував правила, бо знав, що я… Що в мене нікого нема, крім нього, — заперечила дівчина, дивлячись на клаптик неба за вікном. — Я закохалася в нього ще малою, а він у мене. Всі знали про це й ганьбили мене, осуджували його. Але ми хоч і не могли бачитися, продовжували кохати один одного. Коли ж три роки тому помер мій тато, вуйчик розлучився з Маринею, яку не любив, і полишив Заліщики. Винайняв квартиру в Тернополі, і я втекла до нього.

— Вуйчик? — перепитала Софія. — Він справді твій?…

— Так, — не зашарівшись, підтвердила дівчина. — Молодший брат мого тата. А насправді — рідніший за нього… За всіх! А ви вбили його!

— Не я, а машина, в яку він урізався! — нагадала їй Софія, але вона немовби не почула її.

— Він дуже боявся. Не так за себе, як за мене, бо кохав мене над усіх. Заплатив, щоб нас розписали, не докопуючись, хто ми — родичі чи однофамільці…

«Якщо це правда, цей шлюб можна скасувати, як незаконний», — подумала Софія.

— … Ще й заповіт склав…

Кров бухнула Софії в голову:

— Який заповіт? На що?

— На будинок, на все майно, на