Читати книгу - "Відлуння любові: чоловіки"

Чомусь мені здалося, що дідусь зрадів новині про поїздку сина до Польщі. Здавалося, він готовий ділити зі мною хліб-сіль, аби син поїхав.

І лише донечка засмутилась. Мені здавалося, що вона нічого не розуміє. Тепер донечка цілими днями не відходила від татуся і щоразу запитувала в нього:

— А ти скоро приїдеш?

Я був би нещирим зі собою, якби не зізнався сам собі, що звістка про від’їзд сина мене, м’яко кажучи, не засмутила. Я вже давно відчував, що після мого розлучення з дружиною ми стали з ним чужими людьми. Ця прірва між нами поглибилася, коли дружина померла.

Я ще не думав про те, як буду жити з його дружиною, яка дружиною йому так і не стала, але мене тішило, що залишається внучка. Щодо маленької, в мене сумнівів не було жодних, бо це таки була моя внучка, єдине щастя на білому світі. Здається, ніхто так не розумів її, як я. Здається, ніхто так не розумів мене, як вона. Ми були ніби дві половинки, роз’єднані в часі.

Синові до цього було байдуже, хоча він по-своєму любив свою доньку і справді вважав її своєю. А ось його дружина чи то ревнувала мене до своєї доньки, чи то злилася на мене за мої старість і вайлуватість, але наші стосунки не були ідеальними. Я ж намагався на все це не зважати.

Мій хлопець, з яким я так і не одружилась і не назвала своїм чоловіком, поїхав зранку до Польщі на роботу, а десь після дванадцятої години дня, коли я ходила в магазин за хлібом, зустріла свого вже тепер колишнього чоловіка, з яким і не розлучалась.

Мені здавалося, що за цей час я жодного разу не подумала про нього, хоча, мабуть, це було не так, але я точно знаю, що він так і не навідався до нас, аби запитати якщо не про мене, то про свою донечку.

На перший погляд, він помолодшав. Це вже потім я дізналась, що він кинув пити, знайшов пристойну роботу. Він якось дивно глянув на мене, ніби бачив уперше у житті.

— Не хочеш повернутися до мене? — запитав він, і я зрозуміла, що це питання в ньому жило вже давно.

Такого болю на фізичному рівні, який ішов від нього, я вже давно не відчувала. Усередині мене ніби щось обірвалось. Я нічого не відповіла своєму чоловікові, навіть не глянула в його бік, хоча відчувала, що він продовжує дивитися на мене.

Нарешті настав день, коли я закінчив свій роман і урочисто сповістив про це свою внучечку. Вона зраділа, заплескала в долоні, обійняла мене й поцілувала в щоку.

За цим заняттям нас застала її мама. Не знаю, що на неї найшло: чи то ревність взяла гору, чи то був просто не її день — але вона визвірилась на доньку і на мене. Малій дісталося за те, що вона розкинула свої іграшки по всій хаті, а я був винен у тому, що не поклав її удень спати.

Після прочухана внучка ще довго боялася йти до мене, аби мама не гнівалась, а я з тієї ж причини сидів тихенько у своїй кімнаті. Та все ж, врешті-решт, матуся змилостивилась чи вдала, що нічого не трапилось, — і мала обережно пішла до мене. Ми ще довго з нею розмовляли, намагаючись не кричати і не веселитись, і весь час озиралися на двері, аж поки мала не сказала:

— Дідусю, я піду, бо мама буде злитись.

Я усміхнувся, кивнув їй головою і поцілував у лобик.

Я знала, що не повинна була цього робити, але вже не могла нічого вдіяти з собою. Тоді я не думала, що зраджую свого хлопця чи його тата, а тому якісь моральні відчуття стали володіти мною значно пізніше.

Мені здавалося, що я давно вже повинна була зробити цей крок, але лише зустріч з чоловіком прискорила прийняття мною цього рішення. Можливо, пізніше я би просто пішла з будинку біля колії, який так і не став рідним для мене. Мабуть, не обов’язково би повернулась до свого чоловіка, а жила би в мами чи ще десь.

Фізична близькість до свого хлопця мене вже не цікавила. Старий узагалі не викликав у мене жодних емоцій, і я навіть сама собі вже не зізнавалась, що колись закохалась у нього. Все-таки, якщо хочеш, аби твоя мрія жила, не можна близько бути з нею.

А залишатися в будинку біля колії й чекати, поки із Польщі повернеться мій хлопець, який так і не став моїм чоловіком, — я теж не могла.

Інтуїтивно я відчував, що щастя не може тривати вічно. І писав же про це у своїх романах, але здавалося, що це стосується інших, а не мене.

Коли дружина мого сина, яка так і не стала йому дружиною, сказала, що йде геть, я відчув, ніби земля розверзається під моїми ногами.

Неземна жінка з космічним запахом, розкішними грудьми і стрункими ногами давно вже вмерла в моїй уяві. Насамперед вивітрився космічний запах, а тому нічого неземного в цій жінці я вже не бачив.

Мені здавалося, що смерть швидко прийде до мене, коли я не бачитиму внучку. Але мала виявилася філософом.

— Дідусю, не переживай, — сказала вона. — Ти приїжджатимеш до нас, а я до тебе.

Вона довго обіймала мене, бо теж не хотіла розлучатись.

— Щоб ти не скучав, пиши новий роман, — сказала вона.

Я усміхався до неї, а по щоках текли сльози. Я плакав за нею і за втраченим коханням…