Читати книгу - "Пес Баскервілів"

— Ватсоне, — сказав Генрі, — це вив собака.

Кров похолола в моїх жилах від жаху, який чувся в його голосі.

— Як пояснюють цей звук? — спитав він.

— Хто?

— Тутешній народ.

— Яке вам діло до того, як він це пояснює?

— Скажіть мені, Ватсоне, що народ каже про це.

Я вагався, але не міг ухилитись од відповіді.

— Він каже, що це виє собака Баскервілів.

Сер Генрі простогнав і замовк.

— Так, це вив собака, — сказав він нарешті, — але здавалось, що це виття лунає здалеку, за багато миль звідси.

Трудно було визначити, звідки воно лунало.

— Не думаю, щоб я коли — небудь забув це виття. Але що нам тепер робити, як ви гадаєте?

— Чи не вернутися додому?

— Ні, чорт забери. Ми вийшли, щоб дістатися до злочинця, і ми дістанемось до нього. Ми шукаємо злочинця, а пекельний собака хай шукає нас, коли хоче. Ходімо, ми доб’ємося свого, хоч би всі вороги з пекла були випущені на болото.

Спотикаючись у темряві, ми поволі посувались серед похмурих обрисів скелястих горбів напрямком до жовтого вогника, що все ще нерухомо світився перед нами. Ніщо так не зраджує, як віддаль світла темної ночі. Іноді здавалося, що світло блищить далеко на лінії обрію, а іноді — що воно за кілька метрів від нас. Нарешті ми побачили, звідки йшло це світло, і тоді переконались, що дійсно ми недалеко від нього. Свічку було вставлено в щілину скелі, яка оточувала її з усіх боків і закривала її од вітру, а разом з тим робила її видною тільки з боку Баскервіль Гол. Ми наблизились непомітно, ховаючись за гранітним валуном і, скорчившись за цим прикриттям, дивились поверх його на сигнальне світло. Страшно було бачити цю самотню свічку, що горіла посеред болота без усяких ознак життя коло неї — саме тільки рівне жовте полум’я і блиск скелі навколо неї.

— Що нам робити тепер? — пошепки спитав сер Генрі.

— Ждати на цьому місці. Він мусить бути недалеко від своєї свічки. Подивімось, чи не вдасться нам поглянути на нього.

Не встиг я це сказати, як ми обидва побачили Сельдена. Над скелею, в щілині якої стояла свічка, виглядало лукаве жовте обличчя, страшне, звіряче, перекривлене обличчя. Брудне, з колючою бородою, з волоссям, як лико, воно, здавалось, належало одному з тих дикунів, що колись жили у норах по схилах горбів. Світло, що стояло нижче його, відбивалося в його невеличких хитрих очах, що по — звірячому вдивлялися в темряву, як у хитрої дикої тварини, що зачула кроки мисливців.

Щось, очевидно, збудило його підозру. Можливо, Барімор уживав якогось іншого гасла, якого ми не зробили, або ж злочинець мав будь — які інші причини вважати, що не все гаразд, але в усякому разі я бачив вираз страху на його лукавому обличчі. Кожну мить він міг погасити свічку і зникнути в темряві. Тому я кинувся вперед, і сер Генрі кинувся вслід за мною. В ту же мить злочинець вигукнув лайку і кинув каменюку, що розбилась на шматки об скелю, яка захищала нас. Я встиг побачити його коротку присадкувату міцну постать, коли він звівся на ноги і кинувся тікати. Але в ту ж мить місяць виглянув з‑за хмар. Ми збігли на вершину горба і побачили, що злочинець збігав з нього по другий бік, плигаючи через каміння швидко й спритно, як гірська коза. Влучний постріл з револьвера зміг би покалічити його, але я взяв зброю тільки для самозахисту в разі нападу, а не для того, щоб стріляти в беззбройну людину, яка тікала.

Хоч ми обидва добре бігали і були в сприятливих умовах, проте швидко переконались, що не маємо жодної змоги догнати його. Якраз в цей час трапилось щось надзвичайно дивне й несподіване. Ми підвелись з каміння, на якому присіли, стомлені гонитвою за втікачем, і пішли додому, відмовившись від безнадійного полювання. Праворуч від нас місяць уже низько спустився, і зубчаста вершина Гранітної скелі виставала на нижньому вигоні сріблястого кружала. Там, на гострій вершині, я побачив. як чорну статую на блискучому тлі. постать людини. Не думайте. Голмзе, що це була ілюзія. Впевняю вас, що ніколи в житті не бачив нічого виразніше. Оскільки я міг бачити, то була висока худорлява людина. Вона стояла, розставивши трохи ноги, склавши на грудях руки, нахиливши голову, ніби міркувала про цю величезну пустелю з торфу та граніту, що розляглась навколо неї. Вона скидалась на духа цієї жахливої місцевості. То не був злочинець. Ця людина перший сховався. Крім того, вона була далеко вища на зріст. З криком подиву я показав на неї рукою, але в ту мить, коли я повернувся, щоб ухопити за руку нашого приятеля, людина зникла. Гостра гранітна вершина все ще виставала на нижньому краї місяця, але з неї зник всякий слід безмовної нерухомої постаті.

Я захотів піти тим напрямком і обшукати вершину, але вона була дуже далека. Нерви сер Генрі все ще були напружені від чутого нами виття, і він не мав охоти піти на нові пригоди. Він не бачив людини на вершині, а тому і не зазнав того нервового напруження, яке опанувало мене, коли я побачив цю постать і Її імпозантну позу.

— Це, безперечно, один із вартових, — сказав сер Генрі. — Болото повне ними з тих часів, як утік цей злочинець.

Можливо, його пояснення і правильне, але я хотів би мати будь — який доказ цього. Сьогодні ми хочемо повідомити Принц- таунську в’язницю, де шукати утеклого злочинця, але нам досадно, що ми не могли самі привести його, як свого полоненого. Такі наші пригоди минулої ночі, і ви мусите погодитися, любий Голмзе, що я зробив вам цікаве донесення.

До цього часу я мав змогу провадити оповідання за донесеннями, що їх посилав тоді Шерлокові Голмзові. Але тепер я