Читати книгу - "Офіцер із Стрийського парку"

— Ні, Климентію. Для жінки, яка може померти швидше, ніж рухне вся ця держава. І має право перед смертю знати, кому з багатьох ворогів аж так завадив її син.

Магда взяла в Кошового цигарку, затягнулася, повернула назад.

— Знаєш, про що я зараз подумала?

— Ні.

— Пані Яблонська хоче знати, який саме гріх звів її сина в могилу.

— Для чого?

— Аби відпустити. Мав би зрозуміти це.

Розділ восьмий

Вода в ступі

Спав Кошовий погано й прокинувся рано.

Крізь завіси пробивався сірий жовтневий ранок. За кілька днів прийде листопад, зануривши кам’яний Львів у простирадла холодів, зрошуючи дощами, змішаними з мокрим снігом, і Клим уже не раз признавався собі — за десять років звик до такої погоди. Хоча рідний Київ пізньої осені був інакшим, навіть під час хвищі здаючись теплішим.

Вставати не хотілося. Не через недосипання й тим більше — не тому, що в помешканні давно не топили, як слід. За роки війни довелося відмовитися від багатьох вигод, звикнути до їхньої відсутності. Кошовий повернувся на спину й примостив руку під голову, рухаючись обережно, аби не розбуркати Магду. Вона лежала на боку, спиною до нього, рівно дихала. Та вивчивши її звички за чотири роки, Клим не так знав, як відчував — зараз вона не спить. Заплющила очі, вдає, але в неї на душі те саме, що й у нього.

Невизначеність і тривога.

Вчора, коли вони вже вкладалися, Магда повела себе дивно. Так, як ніколи дотепер не чинила: зайшла до спальні голою, навіть без халата. Кошовий сидів на своєму боці ліжка в підштаниках та спідній сорочці, чекаючи, поки вона звільнить ванну кімнату. Після Магди теплої води не лишалося, така розкіш із кранів узагалі не текла. Гріли самі, й вона виливала на себе все. Клим же обходився, бо всякий раз чувся надто втомленим, аби зігрівати вдруге. Тож більше переймався ранковим туалетом, ніж вечірнім. І намагався частіше міняти спіднє, в такий спосіб дбаючи про гігієну.

— Застудишся, — сказав, побачивши її й ще не до кінця розуміючи, що відбувається.

— То зігрій.

Хоч вона справді стала активнішою, отак, у природній красі, пропонувала себе після тривалої перерви. Кошовий раптом зловив себе на думці: давно не бачив Магду голою. Вона лягала, не знімаючи довгої, модної колись, але тепер — старомодної мереживної сорочки. Дозволяла тільки задирати краї вище стегон, а коли все завершувалося, сама опускала їх, й це виглядало жестом цнотливиці.

Клим відзначив — вона схудла, що мало пояснення. Раніше вважав її худою, та коли вперше роздягнув, переконався: то все хитрощі жіночого одягу. Під ним Магда виявилася повнявою, і на його смак це не було аж так погано. Та вона чомусь соромилася, як і рожевої білизни, котру одного дня зібрала й викинула, перейшовши на просту лляну, строго білого кольору. Зваблива повнявість пішла без сліду, зате округлість стегон окреслилася більше, як і груди, схожі на дві стиглі груші.

— Іди сюди.

— Йду. Лягай.

— Що...

— Мовчи. Лежи й мовчи.

Він потім не зафіксував моменту, як і коли сам опинився без одягу. Магда штовхнула його в груди, надавила, змушуючи лягти на спину. Не встиг вмоститися зручніше, як осідлала. Відкрив рота, не знаючи ще, що хоче сказати — її долоня наклала печатку, й Клим замовк, замість говорити стиснувши її стегна. Жінка рухалася різко, сильно, атакувала, і в якийсь момент йому здалося — хоче зробити йому й собі не добре, а боляче. Перш, ніж оговтався й нарешті вирішив узяти участь, як належить чоловікові, Магда підняла голову, крикнула пораненим птахом, упала йому на груди, дрібно затремтіла, завмерла, а за кілька секунд здивований Клим теж здригнувся внизу...

Потім, уже абияк закутавшись у халати, вони допізна займалися тим, чого не робили ніколи: гріли й гріли воду, наповнюючи ванну. Коли теплої стало доста, Магда сіла, знову заголившись, а Кошовий ще якийсь час підливав, пустивши в діло, крім чайника, всі каструлі й кухлі. Нарешті й собі скинув халат, заліз до неї. Закон Архімеда спрацював, вода в ванні піднялася під тиском тіл, стала трохи вище поясу, й вони сиділи так, обійнявшись мовчки, поки не почало вистигати.

— Я боюся, — мовила Магда, витираючи його рушником.

— Я теж. Хоч соромно признаватися.

— З нами може щось статися.

— З нами — нічого.

Магда накрила йому вуста чистою долонею, яка довоєнно пахнула милом.

— Знаю, про що думаєш ти. А я — про нас із тобою, Климентію. В мене передчуття. Якщо хочеш, інстинкти, первісні. Вір жіночим сигналам.

Кошовий легко забрав її правицю, торкнувся губами.

— Вірю.

— Ми не зможемо бути разом.

— Зможемо. Ми досі разом.

— Повітря, Климентію. Розставання в повітрі, все довкола пахне ним.

— Тебе пригнітила стара пані Малгожата. Взагалі, Магдо, стільки часу проводити з пораненими й хворими... Ти бачиш їхні рани, чуєш стогін, просякаєш їхнім болем. Він падає на тебе зливою. Це так само, як три роки в окопах. Ти ж стільки по шпиталях та різних благодійних спільнотах? Хворі, каліки, сироти. Все це війна.

— Ти кажеш так упевнено, ніби сам мокнув та мерз на фронті.

— Таке може статися будь-якої миті. Лінія фронту вже на львівських вулицях. Ми не бачимо, але вона є.

— Ось! Ти кажеш уголос про мої страхи. Фронт розділяє. Ми опинимось по різні його боки. Лінія ляже тут, посеред цього помешкання.

— Не мели дурниць. Ти втомилася.

— Ти теж.

— Те, що було сьогодні. Ну, ось щойно...

— Не знаєш, що то було?

— Намагаюсь пояснити.

— Кому? Мені, собі? Шукаєш відповіді — нам простіше повторити ще раз...

Магда перевернулася, тепер дивилася на нього. Під ковдрою вони обоє лежали голими, вдягти щось для спання не мали ані сил, ані бажання. Клим спробував посміхнутися. Вийшла гримаса, зовсім недоречно сіпнулося віко.

— Казав, тобі дали два дні часу. Сьогодні другий.

— Так. Двадцять дев’яте жовтня. Але мені ніхто не давав жодного часу. Й у рамки не ставив.

— Ти говорив, маєш на все дві доби, не більше.

— Маю, — від рвучко відкинув свій край ковдри, сів на ліжку, труснув головою, поклав руку на Магдине плече. — Коли ти маєш час і коли тобі його